Я сприймала це як каторгу

Частина 31

-Ей!Міш,все нормально?!
Я обійняла Мішу.
-Так.
-Де ти був?Я дзвонила тобі,і писала...ти не відповідав...
-Вибач,мій телефон...розрядився.Мені шкода.
-Де ти був...?
-А...Яні була потрібна моя допомога.
-Вночі?...
У відповідь я отримала пустий,схвильований погляд.
-Елі,я можу все пояснити!Ми можемо...
Мої очі наповнювалися сльозами
-Будь ласка,ми можемо...Можна ми просто підемо всередину і поговоримо?!Елі...
-Я не вірю в це...
Я розвернулася і направилася до своєї машини,але Міша побіг за мною.
-Ні,Елі...Елі,зачекай!Елі...я...
-Ти обітцяв...
Я зачинила двері авто і рушила з місця.Я йому повірила... Найбільшу сильну біль заподіює не ворог, а той, хто обіцяв завжди бути поруч...Я їхала додому,а сльози стікали по моєму обличчю.Він зрадив!Яка я наївна...Я не розуміла,чому?Що я не так зробила?Можливо я погана господиня,останній місяць ми жили то в нього то в мене.Можливо ми мало часу проводили разом?
Правильно кажуть—Зрада така річ. Ви ніколи не зрозумієте причину, по якій вона було вчинена.

Я цілий день сиділа вдома і плакала.Де був мій телефон?Я сама незнаю.Можливо в машині,можливо десь на вулиці,мене не хвилює це.Ця зрада настільки болюча...
Колись я писала вірші.В підлітковому віці.Їх ніхто не бачив,окрім моєї найкращої подруги,яка пішла з життя...Вона було блондинкою,яка руйнувала стереотип «Всі блондинки тупі».В неї були карі очі і смуглява шкіра.Настя пішла з життя в 18 років.Самогубство.Ми дружили з 5 років і ніколи не розлучалися.Вона була мені як рідна.
Я взяла з шави старий блокнот.Обкладинка була кавового кольору,а золотистим кольором було написано «Poems»
Я розгорнула його,взяла ручку і написала все,що в мене було на душі.На сторінки записника падали сльози.Я відривала сторінку за сторінкою.Поки не прийшла до так званого фіналу.

Ти зірвав оболонку з душі
Та іншу назвав дорогою...
Ну, а мені-то що робити, скажи?!
Хто серденько моє заспокоїть?

Ми з тобою тепер не вороги,
Не друзі...
що ж може бути гірше?
І біжи від себе, не тікай -
Все на серці січнева холоднеча...

Навчуся без тебе якось жити,
Обійдуся без уваги і ласки...
Але чи зможу знову полюбити,
Саме кохання - це дитячі казки?

У казках справа йде до вінця,
Все закінчується весільним бенкетом...
Але любов розбиває серця,
Залишаючи величезні діри...

Буду душу тихенько латати,
І неодмінно повернеться тепло ...
Я вже навчилася прощати
Все на світі, крім зради...

Наше кохання було жорстоким. В тому, як він захопив мою душу у вихорі сильного бажання і шаленої пристрасті, не було нічого м'якого чи нiжного. Мене лихоманило. Я була одержима.Я була така закохана,що мені здавалося, ніби мене б'ють по обличчю щоразу, коли я дивилася на чоловіка, який володіє моїм серцем. Може, це робило мене мазохісткою, але мені це страшенно подобалося.
я знову гірко заплакала.Що?Що я зробила не так?!
Незнаю,скільки я проплакала.На дворі вже було темно,але в двері хтось подзвонив.Я заплакана пішла відчиняти двері.На порозі стояв Коля.Ми справді за цих 5 місяців дуже здружилися.Він став моїм найкращим і розуміючим другом.

-Елі!До тебе всі телефонують цілий день!Де ти...Чому у тебе мокрі рукава? - опустивши погляд, Микола припідняв мою руку, щоб розглянути ближче.
Я нічого не вiдповiла.
Він знову подивився на мене.
- і очі червоні...
Горло стиснуло, ніби лещатами; я міцно стиснула зуби й спробувала вирвалася з його обіймів.
Він швидко однією рукою охопив мою шию, а іншою огорнув талію, звівши мої нікчемні спроби втечі нанiвець. Його палке дихання опалило шию, коли він міцно притиснув мене до себе та прошепотів так,щоб почула тільки я:
- Ти можеш отримати все, що забажаєш, невже ти не розумієш? - він щось старанно вишукував у моїх очах.
- Я будь-кого лишу життя за тебе. Ти мені дорога
Моє дихання перехопило, у грудях нестерпно заболіло.
- Хто це? - запитав Коля. - Кого я повинен вбити?

Ось такий поворот подій.Як вам частина🥰?