Янгольський дует

Ми просто друзі

Чонін вибіг з офісу."Чому я відштовхнув його?Я ж теж цього хотів,але якщо в нас нічого не вийде, надалі буде складно і незручно знаходитися в одному гурті...А типу зараз буде дуже зручно?Чонін та ти чортів геній"-сварив сам себе юнак в думках.Він вирішив пройтися додому пішки,хоча ноги дуже боліли після настільки довгого тренування.Хлопця вирвав з думок мотор машини,яка під'їзджала до нього з заду.Це був Синмін.
-Сідай,ми повинні поговорити.-сказав той під'їхавши до Яна з боку, дивлячись прямо,на дорогу,але не на Чоніна.Ян хотів було заперечити,але зрозумів,що це більки ускладнить все,тож просто погодився і сів в машину.
-Чонін,я...-почав старший,але його перебили.
-Давай зробимо вигляд ніби цього не було?-швидко на одному подиху сказав Ян.Він далеко не хотів цього казати.Але розумів,що краще зупинитися,поки не пізно..адже хто знає,що може статися..
-Що?...-перепитав Синмін.Він все добре почув,але ніби не хотів вірити в це.Чому молодший так з ним вчиняє?Спочатку відповідає на його дії,а потім відштовхує та хоче все забути..
-Будь ласка..Так буде краще,ми ж не...-Чоніну не дали договорити.
-Добре,якщо ти цього хочеш.-сухо відповів Кім і завів авто.Решта дороги пройшла в мовчанні.Декілька разів Чонін поглядав на Синміна,який ніби готовий знищити весь світ зараз."Його губи..такі м'які і солодкі на смак..." подумав Ян і вдарив сам себе по голові, за свої ж думки.Приїхавши, Кім не побажав Яну як завжди солодких снів,просто мовчки ліг спати.Чонін засмутився через це,та зрозумів,якої каші він наварив.
Синмін зайшов в свою кімнату та зачинив двері.В ньому змішалися два почуття: злість і сум.Він злився сам на себе,що не стримався і поцілував Яна і тепер навіть дружити як раніше,вони наврядчи зможуть.Він був засмучений реакцією Чоніна,засмучений усім.
З цими однаковими почуттями обидва хлопці заснули.

З самого ранку юнаки були на репетиції щодо інтерв'ю.Всі вже зібралися окрім Синміна,він затримувався.
-Він буде через п'ять хвилин,його директор до себе викликав-сказав Чанбін розминаючись.Чонін весь цей час не знаходив собі місця,він переймався,що Синмін не прийде взагалі.Він боявся,що тепер той буде уникати його і злитися.
Не встиг Кім зайти,як Чонін одразу ж підбіг до нього з обіймами.
-Що директор хотів?Щось сталось?-стурбовано запитав молодший.
-Ой ой,як Чоні хвилюється,прям як...-не встиг договорити Мінхо,як його перебили.
-Досить,ми просто друзі,я хвилююсь за старшого, як за друга.-сказав Чонін.Він обманював сам себе,намагався довести собі,що йому не подобається Мін,він не хотів цього розуміти,намагався стримувати свої почуття та це в нього погано виходило.Думаючи головою,він розумів,що шлях,який їм доведеться пройти,в разі якщо вони будуть парою,занадто важкий,а серцем він хотів знову відчути смак тих,вже коханих вуст на собі.Як тільки він бачив ці цуценячі очі,цю щиру дитячу посмішку був не взмозі стримуватись.Він хотів заобіймати старшого з усіх сил,хотів піклуватися про нього,але він розумів,що їм буде важко,на них польється багато хейту,через них може постраждати весь гурт.
Інтерв'ю закінчилось і всі хлопці роз'їхалися по гуртожитках.Тільки Синмін поїхав кудись, не сказавши нікому куди.Хлопець заїхав в найближчий квітковий магазин.
-Дайте будь ласка букет білих хризантем.-з посмішкою,проте сумом в голосі,сказав Кім.Той самий день.День,коли вона померла.Знову на вулиці дощ та блискавки на щастя немає.Хлопець вже доїзджав до кладовища.Припаркувавши авто, він пішов до неї..
-Привіт,мамо...