Останній лист про неї

Розділ 34

Кайлер

Ноа відвіз мене назад у пляжний будиночок де я зібрав усі необхідні речі та ми попрямували до аеропорту. У Портленд ми змогли дістатися останнім рейсом.

Я онімів коли піднявся на четвертий поверх і подивився на двері. Вони були відчинені, але мої ноги були на місці й відмовлялися рухатися.

У мене боліли груди. Я поїхав з Аріель, але повернувся без неї. При думці про те, що я повертаюся додому без моєї коханої й знаючи, що її не буде поруч, щоб привітати чи поцілувати мене, біль у грудях посилився.

Ні. Я не міг дозволити собі ослабнути. Проковтнувши ком в горлі, я зробив крок уперед і зайшов усередину. Кожен крок, який я робив, був важким нагадуванням про мою невдачу.

Як тільки я минув перехожу, Пенні вже була на мені. Звичайно, вона дізналася. Дівчина схопила мене за комір сорочки. На її обличчі була маска гніву та недовіри.

— Де вона? — Її голос тремтів, коли вона кричала. — Як ти міг це допустити?

Її очі затуманилися сльозами, коли вона придушила ридання, її груди здіймалися від зусиль.

— Ти обіцяв захистити її, Кай.

Я нічого не сказав.

    Пенні мала рацію. Я пообіцяв захистити Аріель, але не зміг.

Пенні відпустила мій комір, і впала на коліна, її болісний крик брязкав у моїх вухах.

— Ти обіцяв, — схлипнула вона навколішки. — Ти обіцяв. Я довірила її тобі.

Це вже було занадто. Усі їхні емоції захлиснули мене; розчарування, біль, смуток настільки глибокий, що в мене заболіло серце. Я провів тремтячою рукою по обличчю, намагаючись зберегти спокій. Намагаючись бути сильним.

Для Аріель.

Я потрібний їй сильним.

Ноа допоміг Пенні підвестися. Вона уткнулася обличчям у його груди, ридаючи. Проковтнувши грудку емоцій у своєму горлі, я похитав головою і пішов уперед.

— Кай, ти повинен..., — вона перервалася і її голос затремтів. — Я навіть не можу уявити, що вона зараз переживає.

Мої очі заплющились, пальці стиснулися в кулаки при думці, що моя Аріель страждає.

— Я знайду її, — сказав я грубим голосом, ледь стримуючи свої емоції.

Я її знайду.

 То була присяга, вимовлена вголос.

Пенні стала переді мною, по її щоці скотилася сльоза.

— Ти обіцяєш?

Я порушив свою обіцянку раніше, але не цього разу. Я кивнув головою. Пенні здавалася досить задоволеною моєю відповіддю, і в очах не було сумнівів. Вони світилися лише абсолютною довірою.

Вона поступилася мені дорогу, і я подався в нашу з Аріель кімнату. У приміщенні було порожньо і сиро, але я чув тільки гарний сміх і ніжний голос Аріель. Вона була всюди, та її ніде не було.

Раптова хвиля гніву прокотилася моїм тілом. Адріано мав померти.

Але спершу мені треба було його знайти. І цей виродок був розумний. Боягузливий, але розумний.

Я зупинився посередині кімнати, дивлячись на картину з квітучою сакурою, яку ми з Аріель донедавна малювали. Я був поряд із нею. Торкався її, цілував, чув її ніжний голос.

З моменту викрадення Аріель минуло лише кілька днів, але здавалося, що минуло багато років.

Не знаю скільки я так простояв просто дивлячись у порожнечу. Я почув шарудіння за спиною, але не рухався. Міцна рука впала на моє плече і поплескала.

Зробивши глибокий вдих, я повільно видихнув. Коли я заговорив, мої слова пролунали остаточно.

— Я знайду та поверну її додому. А потім я збираюся покінчити не тільки з Адріано, а й з кожним виродком причетним до цієї справи.

Можливо, перед Адріано і стоїть ціла мафія Нью-Йорка та його батько. Без цього він ніхто. Боягуз.

Але у моїх жилах тече кров мого батька – Раяна Уайта. Безсердечного та безжального монстра. Вбивці