Останній лист про неї

Епілог

Кайлер

11 років по тому

Моє нескінченне кохання. Моє життя. Мій коханий чоловік. Мій Кай. Не знаю коли ти читатимеш цей лист. Зараз з дому долинають ваші голоси та сміх. Я сумую за вами, навіть коли ви поряд. Сьогодні вранці я прокинулася поруч із тобою та нашою донькою. Я дивилася на вас. Моє завтра, післязавтра, моє майбутнє – це ви. Ще нещодавно я дала щастю нове ім'я. Тепер воно називається – Кайлер та Беатріс. Знову в серці оселився смуток, а не лише кохання. Єдиний мій, я мушу боятися смерті, але ні. Я її зовсім не боюсь. Звичайній дівчині зі смертельною хворобою, яка вірила і бачила кохання тільки в кіно та книгах, ти показав її справжню: хворобливу, нестерпну, яскраву, щасливу. Іноді любити буває боляче, але я готова прийняти цю біль і прожити з нею решту свого життя. Саме ти дав мені надію на нове, щасливе життя. Хіба це не диво? Мій Кай, моя Беатріс, я ще ніколи нічого не боялася як втратити вас. Я вже не я. Я стала вами. Відтепер я дивитимусь на світ вашими очима. Я стала тобою, нашою донькою. Не забувай коханий – доки ви живете, я не помру. Я на віки з тобою, коханий.

Я стиснув аркуш у руці й перевів погляд на могилу.

                                                                    Аріель Уайт

                                                                    1998 – 2022

 — Привіт, вишенька. Як ти? Сподіваюся тобі там не холодно. Вже листопад. Вчора була досить сильна злива і випав перший сніг. Якби ти була тут, то вже пішла б заварювати зелений чай, який я не міг терпіти. Я б ліг до тебе на коліна і ти б почала читати книгу і перебирати моє волосся, поки я не засну, а ти не вкриєш мене і не поцілуєш. Беатріс точно як ти. Наша донька також обожнює зелений чай і цю огидну погоду. Як тільки починається дощ, вона вибігає з дому і крутиться під ним і дзвінко сміється. Вчора за черговою чашкою чаю ми з Беатріс балакали про тебе. Вона запитала: чи була ти кращою. Я відповів – навряд чи. Просто одного разу взявши тобі за руку мені здалося, що весь світ з-під ніг іде. Серце в цей момент шалено билося і часом здавалося, що пульс ось-ось зупиниться. Зачепила. Зачепила за живе своєю щирістю та безумством. Я точно знаю, що такою, якою я знаю тебе, ніхто не знає. Зі мною ти була справжньою. Скоріше за все наші стосунки були щось на кшталт зустрічі двох побитих поранених душ, які розуміли один одного, не дивлячись ні на що. І ось зараз я досі не можу збагнути, що ми більше ніколи не зможемо бути разом, що я більше не зможу взяти тебе за руку і відчути твій до болю рідний запах – все всередині болить. Ні, не болить – розривається. Просто моя душа не може бути без тебе. І вкотре мене будуть запитувати про те, чому ти мені така дорога, чому спати ночами спокійно не можу, чому дуже часто хочеться вийти на вулицю та кричати від болю?! І знову спитають – чи була ти найкращою? Знаєш, я відповім "Ні"! Бо ти була тією, поряд з якою хотілося жити.

На мій телефон надійшов дзвінок. На екрані висвітлилося ім'я людини, завдяки якій я й досі тут. Людина, яка змогла запалити мене знову після того, як я втратив тебе. Ця людина — обіцянка, яку я дав тобі 11 років тому. Міраль. Моє кохання. Моя дружина.     

 — Кай, привіт, — почувся ніжний голос і я посміхнувся.

— Привіт.

— Хотіла спитати чи скоро ти. Нейт зовсім божеволіє. Не слухається та від пюре відмовляється. Постійно кричить і торочить про те, що хоче до тата і без нього їсти не буде, — сказала Міраль захекавшись. Видно знову бігала за нашим чотирирічним сином, щоб нагодувати.

— Я буду за пів години, а ти поки візьми негідника в полон і тримай. Не випускай з виду, — скомандував я.

— Добре бос. Буде виконано. Але ти повинен мені дещо пообіцяти, — хихикнула Міраль і я примружився.

— По приїзду ти нарешті розкажеш секрет, як у тебе виходить годувати його і він не вередує, а то якщо так триватиме, то я буду скидати по кілограму щодня, бігаючи за ним, — засміялася Міраль і я у відповідь.

— Добре, домовились. Я кохаю тебе, — сказав я і відчув, як вона посміхнулась. Мені подобалася її посмішка.

— Я також дуже люблю тебе, Беатріс і Нейта. А ще з нетерпінням чекаю на народження нашої другої принцеси, — відповіла Міраль і погладила свій величезний живіт. Не питайте звідки я знаю. Я відчував. Я знав.

Я востаннє глянув на могилу Аріель і повернувся до виходу, переступив поріг і залишив спогади позаду.

Кінець