Тільки Він і Вона: у Всесвіті Жорстокості

Частина • 17

Зроби, те чого ти найбільше боїшся і знайдеш свободу.

  Я сиділа в камері допитів: темні стіни, великий, прямокутний стіл.Світильник, по праву сторону щось типу дзеркала.Але я знаю, що це не правда, звичайне вікно замасковане під дзеркало.
  Навпроти мене сиділа смаглява, старша жінка.Вона записувала, щось на листок, уважно слідкуючи за написаним.Стіл від її рухів тремтів і прогинався.

— Твоє повне імʼя — сказала вона й глянула на мене.Великі, прозорі окуляри.Біляве волосся з проблисками сивини.Все натякало на те що в неї нервова робота.

— Берест Марія — сказала я і відвела погляд на свої руки.Світильник час від часу мерехтів і блимав.

— Дата народження — голос був шершавим як гравій і неприємним.Не знаю чому та я відчувала до неї огиду.З чим це повʼязано, хто зна.

— 23 березня 1993 року —я нервово стукала пальцями в очікувані подальших дій.

— Національність? —

— Наполовину американка, наполовину українка — я не знала, коли це все закінчиться.Навіть не знала, коли це все розпочалося.Я збилася з часу давно.В кімнаті не було вікон я не могла зʼясувати яка пора дня.

— Добре — вона вивчає мене перші ніж нарешті сказати це.Вона знімає очки потираючи перенісся.

— Твої справи погані — констатує вона і йде геть.Це не заспокоює мене ані трохи і я продовжую нерухомо сидіти.
  Чую кроки, які що раз все ближче і ближче наближаються до дверей.Тверді й доволі гучні.Можливо чоловічі, думаю я й не підношу голови.

— Ніхто не хоче, щоб тебе саджали у вʼязницю. — мовив незнайомий голос десь позаду мене.Двері з гуркотом закрились, залишаючи тишу, як частину тутешнього інтерʼєру.Мої руки сковані наручниками.Я сиджу на стільці, окрім мене тут не має ні душі, але хтось вирішив порушити це.

— Хто ви? — задала було я питання.Як на світло вийшов силует людини.Чоловік з чорною повʼязкою на одному оці.Лисий, темношкірий, в чорному кашеміровому пальто.Я пройшлася по ньому очима, намагаючись зрозуміти чи бачила я його коли-небудь.Але мозок відмовляв хоч якось відповідати, вказуючи — «Ти його не знаєш»

— Нік Фʼюрі.Міс Берест. — він відсунув стілець, навпроти мене й сів.Я зіжмурила очі, очікуючи його подальших дій.Після того як мене заарештували, я була дуже винна перед Стівом за те, що стільки брехала йому.Але це була міра обережності, як для мене так і для нього.
  Ця пригнічуюча тиша, потім шум від мною сказаного.Страх, нерозуміння і подив в очах Джеймса, Стіва, судді і всіх там присутніх я не забуду ніколи.