Договір на кохання

Нам треба розлучитися.

Минуло 2 дня.

-Міран, супчик.

Міран не відповів. Рейян поставила підніс на тумбочку.

-Ну чого ти? Ми лікуватимемося! Все буде добре! Уяви, що це гра.

-Рейян, не лікуй! Дістало все!

-Давай сина принесу нашого!

-Я мріяв навчити його плавати, їздити на велосипеді. А тепер...

-Що тепер? Полікуйся трішки і все! Міран!

-Ти сама пробувала не відчувати ноги?! Тому мовчи!

-Міран...

-Годуй інваліда!

-Припини так говорити.

-Рейян, я не хочу їсти. Давай потім!

-Добре.

Рейян вийшла з кімнати. Міран нервував.

Минуло 3 дня.

Кожен день Міран нервував. Рейян самій було не легко але всіма силами підтримувала чоловіка.

Міран хоче привстати. Не може. Рейян допомагає.

-Рейян!-голосно кричить на неї Міран.

Рейян прибирає руки.

-Не смій! Я сам!

Міран пробує ще раз. Виходить але дуже болить.

-Міран, чому не даєш допомогти собі? Що тут такого?

-Рейян, ти мене погано знаєш! Я ненавиджу коли я нічого не можу! Я нічого не можу сам! Я інвалід! Я нічого не можу!

-Не правда!

-Рейян! Замовкни і йди геть!

-Але...

-Пішла звідси! Не хочу бачити нікого! Не хочу щоб ти мене таким бачила! Йди!

Рейян пішла.

Наступного дня. Рейян заходить в кімнату з Умутом.

-Міран? Дивись хто засумував за тобою.

-Тато.

-Синку, йди сюди!

Рейян поклала Умута на Мірана. А сама вийшла. Міран грався з ним. Раптом Умут поповз на край ліжка. Міран злякався. Всіма силами він зловив його.

-Сину, мені тяжко вже так робити.

Заходить Рейян з подносом.

-Рейян, забирай його. Він ледве не впав.

-Він дорослий. Він не впав би.