Договір на кохання

Диво!!!!

-Міран пусти вже!

-Ні.

-Та набридло!

Рейян вилазить з рук Мірана.

-Набридло?

-Так.

-Не треба було від чоловіка скривати таке.

-Ця...

Рейян йде в душ.

-Кохана, я чекаю тебе біля каміну з чаєм!

-Добре!

Міран чекав Рейян. Прийшла Рейян.

-Лягай.

Рейян як тоді лягла на Мірана.

-Міран, прочитай якийсь вірш.

-Зараз подумаю.

Я люблю твої очі у мрії,
Ті, що глянули в душу колись,
В них мої сподівання й надії
Дивним карбом навік запеклись.

Я узяв тих очей таємницю
І зіниці твої золоті,
Наче воду з ясної криниці,
Щоб разхлюпати людям в житті.

І дивились на мене ті очі,
Як веселки, з-під маєва брів,
Тож диханням твоїм опівночі
Я людей у житті обігрів.

І коли ти повернешся знову,
Прочитаєш ти в людських очах.
Свою душу легку і шовкову
По стежках, по лужках, по ночах!

-Дуже гарно. А хто це?

-Ааамм...не пам'ятаю вже. Мабуть якщо не помиляюся то це Андрій Малишко.

-А можеш ще щось читати.

-Для тебе все можу.

Рейян посміхнулася.

Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузи безвихідь
Красивим жартом рятувать.
Слова натягувать, як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого.

-Ліна Костенко?

-Так.

Здивувався Міран.

-Здивован?

-Ну трішки є.

-Ха...теж мені!

Міран сміється.

-А цей вірш я присвячую тобі.

Затремтіли струни у душі моїй...
Ніжні, ніжна пісня задзвеніла в ній...
Що ж до їх торкнулось? Чи проміння дня,
Чи журба, і радість, і любов моя?!