My love is the serial killer

🦓

Ми повернули до лісу, і їхали по ґрунтовій дорозі між високими деревами.
- Везеш мене в ліс щоб вбити? Але це було б тобі невигідно. Тоді чому ми тут?- роздумувала я вслух.
- Ми ще не приїхали- усміхнувся він. Через ще десяток хвилин ми виїхали з лісу і приїхали до точки вказаної у навігаторі. Я заглушила машину і перевела погляд на чоловіка, позаду машини був ліс, а прямо перед нами поле з різними польовими квітами. Тут було дуже гарно але я все ще не розуміла навіщо ми тут? Александро різко наблизився до мене так, що наші губи були в 5 сантиметрах один від одного, дивлячись прямо мені в очі він дістав звідкись пістолет. І протягнув його мені. Я взяла його і почала роздивлятись.
- В всіх машинах «Corvo Nero» під кермом закріплені ось такі пістолети. Тобі знайома ця іграшка? - я протягнула руку під кермо і знайшла там металеве кріплення з якого він і дістав пістолет.
- Beretta 92.- відповіла я. Це була новіша і потужніша беретта ніж в тирі, вона дуже зручно сиділа в руці і була легшою ніж та беретта.
- Саме так. А тепер ідемо- сказав він виходячи з машини, я мовчки вийшла за ним. Ми відійшли трохи вбік від машини і лише зараз я побачила мішені які стояли вздовж стіни лісу.
- Екстримальної їзди тебе вчити не знадобились, ти і сама прекрасно це вмієш, значить будем вчитись екстримальній стрільбі, тобто швидкий приціл і стріляти одною рукою, теж може пригодитись. - сказав він.
- Спробуй вистрелити, почнемо з 15 метрів.- сказав він коли ми підійшли до позначки на землі з якої потрібно стріляти.
- Що це за місце? - запитала я, і тут же прицілившись спробувала вистрелити одною рукою. Пуля попала в вісімку. Чорт я не розрахувала своїх сил. Віддача виявилась сильнішою ніж я думала і моя рука здригнулась.
- Тут в свій час я вчився стріляти. Щоправда сам.
- Я не розрахувала сил, так як тримаю в руках вперше цей пістолет. Я спробую ще!- сказала йому я, виправдовуючись чи то перед ним, чи то перед собою. Він підійшов до мене ззаду, і почав прицілюватись, пістолетом який все ще був у моїй руці, на мішень.
- Ти маєш максимально напрягти м'язи тут, щоб рука не здригнулась- націлившись він поклав руку на моє передпліччя.
- Контролюй дихання- Александро поклав іншу руку на ребра трохи нижче грудей- Глибоко вдихни і затримавши подих стріляй, тільки після цього видихай. Я бачив як ти стріляєш на видиху, це добре, але затримавши його ти вистрелиш точніше.- прошептав він, голосніше і не треба було, я прекрасно його чула так як він не забрав свої руки ні з мого передпліччя, ні з ребер, і ми стояли дуже близько один біля одного. Моє серце почало битись з шаленою швидкістю і я надіючись що він цього не помітить, вистрелила точно по його інструкціям. І попала рівно в центр мішені.
- Добре! Йдемо далі- сказав він усміхнувшись і проходячи до наступної мішені. Я весь цей час мовчала, лиш усміхнулась коли попала прямо в ціль, намагаючись заспокоїти збите дихання і шалене серцебиття, від неочікуваних дотиків.
Так ми провели половину дня, він навчив мене стріляти і лівою і правою рукою, на відстані навіть 50 м. Я зрозуміла шо в пострілах важлива практика, чим більше ти стріляєш, тим з кожним разом виходить краще, тому під кінець дня, я вже вміло попадала в ціль навіть з 50 м, однією лівою.
Небо вже почало зафарбовуватись яскравим промінням західного сонця, коли я без сил повалилась на м'яку траву під ногами . Раптом стало так неймовірно красиво... Я лежала на траві дивлячись на біло-рожеві хмари пропливаючі надімною, на яскраво оранжево-червоному фоні неба. Ліс і квіткове поле виглядали просто неймовірно прекрасно, в м'яких промінчиках сонця, яке з кожною хвилиною все більше опускалось за горизонт. Навколо було так тихо, лише співи і викрики якихось птахів доносились з глибини лісу. Александро ліг біля мене, і нас абсолютно не хвилювало в той момент, що ми обоє в костюмах лежимо прямо в траві, а нам ще в них їхати в лігво мафії. Я дивилась на небо, все ще не випустивши з руки пістолет, а Александро дививсья на мене, роздивляючись так ніби бачив вперше. Я подивилась на нього у відповідь, і оооо чоорт, забудьте все що я говорила про ліс і квіти... Його очі... Зараз вони були ясно-голубі, і в них відбивалось оранжево-червоне сонце. Це нагадало мені перший захід сонця тут, в Лос-Анджелесі на березі океану, коли я просто побачила його і зрозуміла що я закохалась у це неймовірне видовище. Зараз я бачила те саме, його очі були наче океан в якому відбивавсья захід сонця...
- Не погано сьогодні попрацювали чи не так?- запитала я , відводячи свої очі назад на небо, коли на його обличчі з'явилась нахабна посмішка через те що я дивилась йому в очі занадто довго.
- Так, ти молодець- не переставав усміхатись він, і його голос був таким тихим і спокійним як тоді коли я вперше приїхала в офіс, він звучав наче мурчання лева. Він піднявся на ноги, обтрушуючись від трави.
- Нам пора, бо коли сонце зайде нам буде дуже важко вибратись з цього лісу.- він протягнув мені руку, щоб допомогти встати. А я вручивши в запропоновану мені руку пістолет, сама швидко підвелась і теж почала обтрушуватись. Він з усмішкою закотив на це очі, і пішов в сторону машини. Я побачивши це почала бігти, і швиденько перегнавши його сіла на пасажирське сидіння.
- Тепер ведеш ти!- вигукнула я закриваючи двері. Він сміючись сів на місце водія, повернувши на місце пістолет.
- Ти ведеш себе або як дитина, або як неприступна пантера, що робить все сама і не приймає ні від кого допомоги. - сказав він заводячи машину. Так він був трохи правий але....
- Я веду себе як дитина? Це не правда!- заперечила я.
- Ну хіба що іноді, не весь час же мені бути як ти виразивсья «пантерою», я теж хочу повеселитись.- добавила я.
- Я не сказав що це погано)- відповів він.
- Ти можеш вести себе як дитина разом зі мною. Це весело)- запропонувала я.
- Ти справді пропонуєш вести себе як дитина главі мафії?- скептично глянув на мене він.
- Ну не весь час звісно ж, аде чому б і ні, коли ми одні за лісом де не має ні душі?- він промовчав на це.
- Знаєш, а ти буваєш або наче лев, величний, суворий, якого всі бояться, або як осел, який мене дратує!- відповіла я.
- Ти боїшсья мене?- запитав він.
- Я сказала про всіх а не про себе, якби я мала на увазі себе я б так і сказала : я тебе боюсь. А так - не дочекаєшся! - він на це усміхнувся і я знала що граю з вогнем, розмовляючи так з тим хто вбиває людей, однією рукою, але я відчувала що мені він не зробить нічого, ну зараз точно, зараз він був спокійним. І весь час з усмішкою дививсья на мене. На трасі яка була майже пуста він розігнався до 190 км/год, і глянув на мене, я спокійно сиділа закинувши ногу на ногу.
- Одже швидкості ти теж не боїшся. Ти не боїшся швидкості, можеш вистрелити в людину, не боїшся боса мафії. Чого ти боїшся?- запитав він скидаючи швидкість до 140.
- Я ж розповідала що брала участь в гонках, як я можу боятись швидкості?- запитала я.
- Ти можеш не боятись коли водиш сама, бо ти контролюєш швидкість і тримаєш все в своїх руках. А от коли хтось швидко веде, тоді може проявлятись страх.- пояснив він.
- Ти б не їхав так швидко, якби не був впевнений в своїх вміннях. Тому ні, я не боюсь.- відповіла я. І зручно вмостившись в кріслі, час від часу розглядаючи його зосереджений на дорозі профіль, і не замітила як провалилась в сон...