My love is the serial killer

🦈

Ми сиділи з Александро обговорюючи всі пункти договору, і вирішуючи всі проблеми які виникли, такі як моя робота в аптеці, питання які виникнуть у Кейт після мого звільнення, і ще не мало нюансів. До кабінету зайшов Нік, вже не як минулого разу забіг, але все ще без стуку.
- Ох ти знову тут? Привіт) Радий тебе бачити.- сказав Нік усміхнувшись, сьогодні він був спокійним, навіть занадто, він підійшов до Александро, і я помітила як він кульгав на ліву ногу.
- Привіт, теж рада тебе бачити) Що з твоєю ногою?- запитала я . Александро здається не помітив кульгавість в ходьбі брата, і тут же занепокоєно перевів погляд на його ноги.
- Ось тому я сюди і прийшов. В мене є до тебе розмова, вийдем?- запитав Нік, він був блідий.
- Ти можеш говорити тут, Аліна тепер частина нашої команди, ми щойно підписали договір, тепер вона снайпер.- відповів Александро. І я усміхнулась дивлячись на шоковане обличчя хлопця.
- Ти в своєму розумі? Снайпером? Молоду дівчину? Та в неї ще все життя попереду, а ти його просто зіпсуєш, якщо взагалі не відбереш.- проговорив Нік сівши в крісло навпроти мене.
- Все добре, я сама на це погодилась, мене не змушували) - відповіла я, мені було приємно що він переживав за мене.
- Ти божевільна... Як і він.. ви обоє просто психи- прошептав він вказуючи на Александро. Чоловік усміхнувся поглянувши на мене:
- Бачиш не тільки я так вважаю- сказав Александро, і я кинула в нього олівець який лежав неподалік від мене. Він його піймав і засміявся ще голосніше.
- Це що? Пластир? - здивовано глянув Нік на обличчя Александро.
- Ну так а що? - відповіла я замість нього.
- Та те що навіть коли в нього були ножеві і вогнепальні поранення, він зривав бинти і пластирі, які накладали йому лікарі одразу ж по приїзду додому, а тут невеличка подряпина і пластир?- розповів Нік.
- Це доволі глибока подряпина- знову відповіла я. Александро робив щось на комп'ютері , роблячи вигляд що нас не чує.
- Ах ось в чому справа... Це ти приклеїла йому пластир? - запитав він з хитрою усмішкою, дивлячись то на мене то на чоловіка.
- Нік! Якщо ти прийшов просто так, то йди звідки прийшов, ми ще не обговорили всі пункти договору!- гаркнув Александро.
- Ну добре-добре не кричи істеричко. Я прийшов поговорити. Людина Раджи вчора знову напала на мене. Я викрутився легким ножевим пораненням, та і твоє обличчя бачу постраждало. Треба з цим вже нарешті покінчити!- сказав Нік.
- Чорт!- прогарчав Александро.- Як це сталось? Куди тебе поранили.- запитав він зі злістю.
- Ліва нога, неглибоке пошкодження м'язів, скоро все буде добре. Напав той самий що і минулого разу, в Miracolo, я зустрівся там з другом ми пішли постріляти він вийшов до нас на терассу, ми поговорили не зовсім спокійно, він дістав ніж я ухилився але він все ж встиг трохи зачепити. - розповів історію хлопець. Чорт в Miracolo? Як вони там опинились всі? Напевне потрібно тепер рідше там з'являтись. Александро сидів склавши руки в замок і про щось думав. А через трохи сказав:
- Ти повертаєшся додому.
- Що? Ні! Алекс, ти не зробиш цього!- занервував Нік.
- Ніколас! Тут небезпечно на тебе почали нападати майже кожен день! Це не обговорюється! Через тиждень ти летиш додому.- Александро був дуже злим, це було видно хоч він і намагався не показувати цього і заспокоїтись. Його голубі очі, стали синього кольору, кольору океану під час шторму. Нік зіскочив з крісла і вибіг з кабінету, майже не кульгаючи. Александро важко видихнув і олівець в його руці з хрустом розламався на дві частини.
- Можливо слід наздогнати його?- обережно запитала я, підіймаючись з крісла.
-Ні!- крикнув він. Я сіла назад в крісло з розумінням дивлячись на нього.
- Вибач- сказав він потираючи переносицю.- Просто Ніколас ще занадто молодий, йому лише 20 і для нього це все наче гра, він не розуміє всієї серйозності ситуації. На нього нападали вже з десяток разів. - сказав Александро.
- Я розумію. Це твій брат, і ти маєш за нього переживати. І думаю це правильне рішення відправити його додому, хоч я в не знаю де ваш дім.- відповіла йому я.
- В Італії. Там живуть наші батьки, які нічого не знають про сферу в якій ми працюємо. - розповів він.
- Тоді це точно правильне рішення. Чим далі тим краще, адже вороги забирають найцінніше. Можливо він і злиться зараз але потім він ще тобі за це подякує- сказала свою думку я.
- Дякую - прошептав чоловік. Я лиш кивнула, подумавши що трохи тишини йому не завадить, щоб заспокоїтись.
- Ти вмієш водити? - запитав він через хвилину тиші.
- Так - відповіла йому я, в мене й справді були права ще з 18 років.
- Покатаємось?- запитав він встаючи з крісла і хапаючи декілька ключів з стола.
- Прямо зараз?- я не зовсім розуміла куди і нащо він хоче їхати.
- Так- він хитро усміхнувся, я мовчки встала і пішла за ним. Ми зайшли в ліфт і спустились одразу на підземну стоянку. Ми проходили повз велику кількість дорогих авто. Александро підійшов до чорного позашляховика. Це був гелентваген AMG 63. Авто було йому під стать, різким, великим, небезпечним і чорним як майже всі автомобілі на парковці.
- Що ж вибір за тобою- сказав він і вказав рукою на три автомобілі які стояли в ряд. Першим стояв гелентваген, другою була новенька Lamborghini, і третя Bugatti. Я не обдумуючи підійшла до третьої красуні, провівши рукою по капоту.
- Вона- прошептала я, чоловік усміхнувся і кинув мені ключі, які я одразу ж піймала.
- Ну що ж, розпочнемо тренування з екстримальної їзди?- запитав він. А я просто стояла і роздивлялась цю недешеву красунечку.
- Я поведу? - запитала я, коли Александро вже сів на переднє пасажирське місце. Я сіла за кермо не маючи іншого вибору. Машина завелась з риком дикого звіра і я усміхнулась, насолоджуючись звуком, та і самими авто яке припало мені до душі. Александро забив в навігатор якусь точку на карті, і там з'явився вистроєний маршут.
- Що це за місце?
- Їдь і дізнаєшся- відповів він. Я виїхала з парковки і через 15 хв ми їхали по трасі яка вела до виїзду з міста. Машин було не багато тому я розігналася до 120, автобан був без обмежень швидкості.
- Ого, то тебе й вмовляти не довелось, ти любиш швидко їздити?
- В країні якій я жила перед ЛА, я декілька разів займала перше місце на перегонах)- розповіла я, це було правдою мого минулого життя, про це не знала ні Кейт, ні тим більше хто небудь з сім'ї. Так інколи мені просто потрібно було кудись подіти свої емоції, і я залишала їх там на гонках, обмінюючи на дозу адреналіну.
- Правда? Тоді вижимий 200!- сказав з азартом він. Нік був правий він такий же як і я азартний псих!
- Ні. Зараз день, ми на трасі де є машини.- відповіла я.
- Тут не має обмежень швидкості- заперечив він.
- Знаю! Я не зроблю цього бо це небезпечно, не тільки для нас а й для інших людей- відповіла я в він усмінувшись відвернувся до вікна. Через хвилин 15 ми виїхали за меді міста, і вже як 10 хвилин він сидів і роздивлявся мене. Я не дивлячись на нього, повернула його лице в іншу від себе сторону.
- Дивись у вікно! Мене відволікає те як ти мене роздивляєшся.- сказала я. Він засміявся але все ж залишок дороги дивився у вікно.