My love is the serial killer

🐈‍⬛

- Снайпер?- повторили майже всі в один голос.
- Ну так, а що?- запитала я.
- Александро ти в своєму розумі? Снайпером взяти жінку?- запитав якийсь чоловік-шовініст, явно старший за Александро, і здається найстарший зі всіх тут, хоч йому і не сподобалась новина, ну або я, але в нього були дуже добрі очі, таких очей не могло бути в злої людини я впевнена.
- Давайте щоб ні в кого не виникало питань, ми зараз спустимся у підвал, до мішеней, і ви побачите на що вона здатна? І на цьому закінчим.- запитав Александро, я кивнула.
- Та зачекайте ви! Повірте вона стріляє краще всіх нас разом взятих, ну крім Александро звісно, вона точна копія його в жіночому тілі. Але можливо ви спочатку представитесь дамі, джентельмени?- сказав Нік, і я вдячно усміхнулась йому. Всі чоловіки представились мені. Та я трохи заплуталась в них, їх все таки багато. Я запам'ятала точно лише найстаршого чоловіка, якому не сподобалась новина що я тепер снайпер, його ім'я - Крістофер. Ми всі спустились в підвал, але це була не парковка, ми спустились ліфтом на перший поверх, а тоді ступенями в підвальне приміщення. Там було багато мішеней, на різних відстанях.
- Ну і що ж вона такого вміє, чого не вміємо ми?- запитав з усмішкою Крістофер.
- Кріс- почав Александро але я його перебила.
- Я зараз покажу- сказала я заглянувши йому в очі, і він підморгнувши мені вказав рукою на стіл де лежала зброя. Я підійшла до столу, там було багато різних пістолетів, починаючи від травматів, закінчуючи такими що я бачила вперше. Я зразу ж взяла beretty, і почула смішок Александро і Ніка за спиною, обернувшись на сміх я побачила чоловіків які були чимось здивовані, і Ніка з Александро з самовдоволеними усмішками. Я встала навпроти мішені що була за 50 м. Взяла пістолет лівою рукою. Згадала все чому вчив мене Александро, і наче відчула його руки в себе на ребрах і на руці. Я прицілилась доволі швидко, вдихнула і затримавши подих вистрелила однією лівою, попавши прямо в центр мішені, яка вже й здавалось не була так далеко, як в перші рази. Розвернувшись до чоловіків я побачила 7 здивованих ще більше облич, та Ніка з Александро в яких була єхидна усмішка. Александро підійшов до мене поклавши руку мені на поясницю, прошептавши на вухо коротке: «молодчинка», і заговорив до чоловіків:
- Ще в когось є якісь запитання?- запитав Александро.
- Я в тобі не сумнівався красуне!- вигукнув десь з натовпу Нік, і я засміялась, а Александро, суворо на нього глянув.
- Вона й справді точна копія тебе- сказав ще хтось з натовпу.
- Я не пам'ятаю ні одного снайпера який працював на нас, щоб стріляв точно як ти - однією лівою, швидко, прямо в ціль. Так вмієш тільки ти- сказав Крістофер до чоловіка. І продовжив говорити вже до мене:
- Насправді я не сумнівався у виборі Алекса, але мені просто стало цікаво, на що ж ти здатна. Молодець дівчинко. Вітаємо в колективі)- усміхнувся доброю посмішкою чоловік, я усміхнувшись кивнула глянувши в очі Крістоферу, так все таки очі не брешуть. Всі теж почали вітати з вступом до їх колективу, щось запитувати, радити, а я стояла біля Александро, прижавшись до нього боком і просто усміхалась. Він наче відчув мою напруженість, хоч я і не показувала її, ще досі тримаючи в руці beretty,і спустивши руку з поясниці на мою талію, прижав мене ще сильніше до свого боку, сказавши всім йти працювати. І всі тут же розійшлись, а ми повернулись до його кабінету. Хейлі сиділа мовчки, навіть не дивлячись на мене.
- Хейлі зроби нам чаю- сказала я і дівчина здригнулась від мого голосу, не погано я її налякала, вона швидко встала з місця і почала метушитись над кружками. Александро тихо засміявся. Ми зайшли в кабінет і я зразу ж підійшла до великого вікна.
- Чорт!- сказала я. За вікном розбушувався шторм, об берег розбивались гігантські хвилі що йшли з океану. І тут пролунав грім... Ні... Тільки не це.. Я сіла чим подалі від вікна, не дивлячись в нього. Намагаючись не видати свій страх, який з кожною хвилиною наростав, бо я розуміла що скоро мені потрібно буде їхати додому в таку погоду. Я сиділа в крісло, спиною до вікна, не далеко від Александро, і нервово перебирала пальці, хоч і виглядала максимально спокійною. Александро щось робив за комп'ютером, і поглянувши на мене, затримав свій уважний погляд.
- В чому справа?- запитав він. Я здивовано підняла на нього очі.
- Що?- запитала я не розуміючи і в цей момент пролунав такої сили грім що здавалось земля здригнулась під моїми ногами. І я здригнулась разом з нею, зажмуривши очі. Я відчувала себе максимально некомфортно під час грози в будь-якому місці крім дому, і це не було вийнятком. Страх почав душити десь в області грудей, неприємними голочками повзаючи по венам. До кабінету увійшла Хейлі і я знову здригнулась від звуку закриття дверей. Вона швидко поставила перед нами чай і зникла. Александро встав з свого місця і відсунувши крісло, яке стояло прямо біля мене, за довгим столом для переговорів, сів в нього намагаючись спіймати мій погляд. Я дивилась куди завгодно лише не нього, лише не йому в очі. Тоді він поклавши руку на мою щоку, підняв моє обличчя так щоб я дивилась на нього. І я подивилась. Він заправив прядку мого волосся за вухо, і взяв мої руки в свої. Я продовжувала дивитись йому прямо в очі. Мої очі я впевнена були червоними, бо я вже відчула неприємне пощипування, як це буває перед тим як ти заплачеш, але я не плакала! Я не плакала ні перед ким. А тимбільше не збиралась перед ним, тому мої очі просто були вологі і трохи червоні. А його були як океан, яскраво голубі, і вони діяли так заспокійливо, після погляду за вікно де океан зафарбувався в сірий через шторм. Александро просто тримав мене за руку і дивився в очі, а мені раптом стало так спокійно... Я забула про грозу за вікном і просто не могла відвести від нього погляд.
- Ти боїшся грози?- запитав чоловік.
- Лише грому- прошептала я. Він відпустив мої руки і встав з місця, починаючи кудись іти, а я провела його переляканими очима. Але Александро взявши кружку з чаєм повернувся до мене, і знову взяв мою руку, на цей раз одну, тримаючи іншою рукою чашку з чаєм.
- Тобто неприступна пантера, все ж має страхи?- з усмішкою запитав він, переповіли наші пальці і відпивши чаю.
- Я ж не залізна людина, всі чогось бояться- відповіла я теж взявши чай.
- Так, але ти не боїшся швидкості і ти влаштувалась снайпером, як в тебе може бути страх до голосних звуків?- запитав він.
- Це страх саме грому, не шторму і не голосних звуків а саме грому, який зі мною ще з самого дитинства, і який я не можу пояснити- розповіла я чоловікові який уважно слухав, міцно тримаючи мою руку і дивлячись мені в очі. Я перестала звертати увагу на грім, повністтю відволікшись на розмову з ним, і на наші переплетені пальці. Ми говорили про все, він жартував, ми сміялись, ми просто сиділи і говорили наче старі друзі за чашкою чаю, ні слова про роботу. Ми просиділи так приблизно дві години якщо не більше, і він глянувши у вікно сказав:
- Гроза закінчилась.- я теж глянула у вікно, і справді, все ще досі було сірим, але вже не було ні дощу, ні вітру, ні блискавок, ні такого лякаючого грому. І це був перший раз коли я не хотіла щоб гроза закінчувалась.... Мені було так комфортно з ним. Я на трохи навіть забула що сижу з босом мафії, і мені здалось що я розмовляю зі звичайним чоловіком.
- Я можу їхати додому?- запитала я.
- Так звісно- відповів він, і ми продовжили сидіти з переплетеними пальцями, не рухаючись.
- Дякую- прошептала я, так тихо, що вирішила що він не почув. Але він почув і усміхнувся:
- За що?- запитав він.
- Ти відволік мене від грози, ти відклав роботу і просто посидів і поговорив зі мною, я справді ціную це.- відповіла я, і звільнивши свою руку з його, усміхнувшись глянула йому в очі, встала і пішла в сторону виходу.