Судний день

2 Том. Глава 8 - Перші труднощі

"- Розкажи мені, хто ти у біса така і як навчилась контролювати елементи вітру та землі??", - сказав я Харумі, коли ми залишились наодинці.

Вона задумалась, опустивши очі...

"- Я, Фуджімура Харумі, 25... я ще з малку навчалась цього... Мене навчав мій дідусь, казав, що буде війна між небом і землею, і я повинна передавати всі набуті знання, щоб ми могли вижити...", - сказала вона.

*Вона змовчала про батьків... Можливо, ті уже мертві... *

"- Твій дід ще живий??"

"- Так, швидше за все... йому зараз 65 років, він просто так не пропаде..."

Між нами повисла тиша.

"- Скажи... В тебе хтось залишився окрім діда?",- бовкнув я і прикусив собі язика.

"- Ні...батьки померли в автокатастрофі... а чоловіка і сина... , - вона замовкла, - я вбила, через те, що вони стали тими істотами" 



"Вибач, мені треба йти складати план по вашій, з Емою, підготовці", - сказала вона і почала йти від мене.

Я відчував, що її зачепив... Але мені потрібно було взнати: хто вона і її минуле. Було враження, що вона віддалилась від мене... Треба буде пізніше просити вибачення...

"- Що сталось, Ічі?", - підкравшись ззаду, голосно спиталась Ема.

Я аж здригнувся.

"- Дурепа, не лякай мене!", - на підвищеному тоні голосу відрізав.

Вона відступилась від мене і помітно засумувала.

"- Вибач, я не хотів, - додав я і поклав її руку на плече. - А впритул, ти ще нижча"

Мені чомусь стало дуже смішно, а вона надула щоки.

"- Але тобі пасує, ха.... імідж чи що?", - продовжував я втішати її, на ходу розглядаючи.

Витончене, ще дитяче обличчя, з плавними переходами, біле, мов молоко, волосся, котре Хару підрізала, під каре. Глибокі блакитні очі, малий ніс, який час від часу шмигав.

"- Одягнись тепліше, щоб не захворіти, і пий більше води, в тебе губи сухі",- сказав я і пішов далі по коридору.

"- Твої батьки... Це... правда?",- невпевненим голосом промовила вона.

Я поглянув у її сторону.

"- Навіщо питаєш? Якщо ти чула це від Харумі, тоді можеш не перепитуватись... Я не хочу на цю тему розмовляти... І взагалі, на який біс тобі це потрібно?? Печись за своїх, якщо вони ще живі, а не за моїх батьків!"

"- Я з дитячого притулку... В мене їх ніколи не було",- сказала вона і побігла геть від мене, так швидко, що я й не встиг нічого сказати.

*Але я вилупок...*

Я пішов далі по коридору, захотілось подихати свіжим повітрям.

*Думаю, нічого страшного, якщо я на декілька секунд вигляну *

Через п'ять хвилин, я стояв перед виходом з бункеру...

*А чи варто йти? Що я там надіюсь побачити?*

Так я і стояв, при вході дивлячись на маленький просвіт, у якому виднілось, похмуре небо.

"Язик мій ... Ворог мій...",- сказав я вголос.

За цей час, поки ми тут проживали, у нас було вдосталь часу, щоб усе тут вивчити, скласти найшвидші маршрути та підточити майже усі запаси... Потрібно було йти за новими, але сама Хару багато на 4 роти не набере, а захищатись самій і ще й тих, хто піде за нею, задоволення таке собі, тому вона й взялась за нашу підготовку, хоча б фехтування. З двору задуло прохолодним вітром. Я обернувся і повільно повертався до лікаря, попросити наглянути за Емою.

*Зима скоро, потрібно десь знайти в місті теплий одяг, тому що, хоч і глибоко під землею, але все одно холодно. Ще й день народження скоро в Еми... Але після такого ... Швидше за все навіть бачити мене не хоче... Певно я їх не зрозумію, втрачати батьків для дітей це природно, а от втратити сина з чоловіком... Та ще й убити їх власними руками... *

Я повільно пройшов через напівзруйнований хол. Тут було найхолодніше, звідси віяло неприємними спогадами... Потім якимось дивом звернув у коридор, де раніше була кімната Фуджімури. Я повільно відчинив двері, а після цього я увійшов в пітьму кімнати і закрив за собою двері. У кімнаті було тихо, саме те, що потрібно, щоб обдумати свої вчинки, і що буде далі...

*Мамо... Поганий я син... Взагалі не вмію тримати язика за зубами.*