Судний день

2 Том 9 Глава - Я і мої страхи

*А чи справді я прокинувся в реальності???*

Шум за стіною продовжувався... Я витер спітнілі долоні об свій одяг...

*Якщо це знову неправда, я побачу смерті близьких мені людей ще раз... Але якщо це не правда, вони помруть насправді... *

В мене боролись два вибори: кинутись на поміч або сісти і спокійно все розпланувати.

Все-таки, бажання врятувати їх взяло верх, і я чимдуж побіг туди, в сподіваннях хоч когось врятувати... Картина була ідентична з тим, що я бачив колись... Ті самі тіла, та кровавий коридор, лише розташування та положення тіл було дещо дивним, немов... В голові в мене зразу згадались символи з того фоліанту...

*Що ж тут коїться?*

Схопивши, той самий напівзломаний меч, я забіг за кут і знов умився потом... Тепер тіло Еми було розідране, а органи були розтерзані по коридору... В повітрі відчувався запах крові... Харумі все також була ... А в загальному все без змін... Могутній облік нависав над нею... Я був наче загіпнозований... Але мене витягнули з цього трансу, гарчання собак, яке стрімко наближалось. Я відвів погляд, і аж з цього моменту почав заїкатись ... На мене біг Цербер... Кров на його обличчі запікалась, через пекельним полум'я, яке огортало його тіло...

"- Ну і бісова собака ...", - сказав я і почав бігти назад... Скрегіт його пазурів по бетону, розліталось відлунням по усіх коридорах, заставляючи моє серце падати в п'яти.

Мені і справді було дуже страшно... Мені згадались слова Еми...

*Мені знову тікати??*

Я зупинився... Цербер перестав мене доганяти і також зупинився. Я розвернувся на п'ятках... Моє серце вискакувало з грудей від того жаху, що я хотів притупити... Мене охопила злість... Але на себе...

*Що ж не так?? Чого я боюсь?? Що саме я боюсь?? Я боюсь себе?? Чи боюсь поразки??*

Заспокоївшись я став у стійку для атаки...

*Лише пів катани...*

Ми зірвались з Цербером одночасно... Після обміну привітанням в один удар, моє тіло перестало слухатись... Я відчув сильний біль, яка переходила від шиї до голови, просто неймовірний біль, який тривала декілька секунд... Немов тобі переламали усі кістки... Моє тіло впало на коліна, а потім, я на секунду, перед тим як відключитись, помітив, що я бачу своє безголове тіло і жахнувся...


*Що буде зі мною якщо я помру?! Я прокинусь в реальному світі?? Чи може це був реальний світ???*

Але всі відчуття зникли... Я помер... І знову я в темній кімнаті ...

*Якщо я й справді ще досі в ілюзії, то як мені з неї повернутись в реальне життя?? І чи взагалі я зможу, це зробити?*

Цього разу було тихо...

*Невже, я в реальному світі?*

Відчуття були ті ж самі... Я повільно встав з ліжка, все тіло гуділо, в грудях щось досі пекло, а голова просто розколювалась, в місці розрізу, від якого й сліду не залишилось.

*Невже весь біль просто накопичується? Якщо і справді так... Я довго так не протягну, і так вже емоції переповнюють... А ще одне що я замітив... Моє тіло не повертається в норму, крім того, що рани затягуються... Воно продовжує рости... Немов я в якомусь анабіозі...*

Підійшовши до вимикача, я натиснув на нього, і кімнату залило жовтувате світло...

Мінімалістичний дизайн, ліжко і тумба, на якій стояло фото, скоріш за все її сім'ї, а також на стіні поряд з ліжком, висіло дзеркало.

"- Доволі комфортно", - сказав я вголос, розглядаючи фотографію.

*Ти тут така щаслива Харумі... Цікаво, якщо це ілюзія, що тоді в реальності відбувається? Можливо я мертвий? Або я ще досі у своїй квартирі, і не було ніякого Харумі, Еми і лікаря і битви з тими істотами не було... *

Я серйозно задумався, розглядаючи себе у дзеркалі...

*Тааааа, ну і вигляд у мене... *

І справді, мішки під очима, та самі подразнені, від сліз і втоми, очі. Густе волосся, яке і без того було довге, а тепер і взагалі деколи спадало на очі.

*- Нічого переживу...*

Я вимкнув світло і вийшов з кімнати... Треба було якось придумати спосіб перевірити чи це ілюзія, чи реальність. Але нічого тямущого не придумав...

*- Біль є, отже не сон, але коли я втрачаю свідомість або ж засинаю, усе повторюється знову... Сука! *

Я вдарив у відчаї в стіну... Я не розумію де я... У коридорах знову було тихо...

*Як тоді, вперше... Можливо знову ілюзія... Ічі, давай думай, як відрізнити сон від реальності???*

Такими темпами я дійшов до того коридору, де мали б лежати мертві ангели, їх не було...

*Невже не сон??....*

Я різко рвонув до місця, де ми завжди усі збирались, щоб провести час разом... Моє серце обірвалось певно з його природного місця... У повороті, який закінчувався входом у, потрібну мені, кімнату, були сліди боротьби... Знову кігті, та кровавий слід, який тягнувся десь за двері... Я відчув, як в горлі став ком...

*Невже знов???*

Всередині щось запекло.

*І мені треба піти перевірити??? А якщо там знову Цербер, або щось гірше? А я з голіруч... *

Мене знову обдав піт... Уже в третє я можу побачити смерть усіх близьких людей... До цього не звикнути. Я повільно йшов, стараючись крокувати якнайтихіше. Підійшовши впритул до дверей я прислухався... За нею лунало чиєсь важке дихання.

* Можливо це мої.... *

Я не думаючи вибив з плеча слабкі двері... Усюди був кровавий пір... Лікар був четвертований... А Харумі взагалі була як кровавий фарш.... Весь торс від пояса до рівня грудей були розтрощений... Вона також була мертва... І лише Ема була, як Ісус прип'ята до стіни... Під її тілом було невелика калюжа крові... Я від цієї картини аж поплив... Підійшовши до Еми я перевірив пульс... Він був!... Я жахнувся.

*Невже, я ще міг хоч когось врятувати в такій ситуації...*

Раптом страх заколов мене у спині, врізаючись у хребет... Якщо Ему розп'яли недавно, то він ще може бути десь тут...

Але тихим голос витягнув мене з роздумів...

"- Поможи мені... Будь-лас...ка", - сказала Ема, плачучи від дикого болю...

"- Зараз-зараз потерпи, сонце, я швидко", - постарався підбадьорити я її, стараючись витягнути обламані мечі, якими вона була прикована до стіни... Сказати чесно... Вона також помре... Всього було три ефеси, дві у долонях, а одна в грудній клітині, яка і утримувала тіло на стіні. Я акуратно постарався витягнути катани з її рук... Спочатку вона тихо ойкнула, а далі просто, зціпивши зуби, терпіла... Мені було шкода її...

"- Якщо я витягну катану з твоїх грудей ти помреш... Ти це розумієш??"

"- Я помру в будь-якому випадку... Ця катана ціла... Так що, відійди трохи...",- ледь чутно прохрипіла вона...

Я послухався і відійшов.

"- Знаєш... а ти зовсім не поганий.", - сказала Ема, і впершись ногами в стіну, почала витягувати катану зі стіни, за допомогою свого тіла.

Я стояв шокований, але був напоготові її спіймати. Катана скреготом виходила зі стіни, на підлогу почала тоненьким струмочком текти кров. Ще момент і її тіло, безсило впало на мої руки...

"- Вибач, Ема, якби я прийшов трохи швидше... ", - з моїх очей потекли сльози...

Вона лише мовчки обняла мене.

"- Це не твоя вина... Він ще досі тут. Витягни з мене катану, і, будь ласка, - вона заплакала, - будь ласка, вбий його... "

В мою спину знову врізався холодний страх, а тіло било тривогу... Я відчував, що він тут. Це його важкий подих я відчував. Я затулив рот Емі, в дальнього кута кімнати, на нас дивились два кровожерливих вогники, які стрімко рвонули до нас, лишень я помітив їх.

*Цербер?!!! З такого положення я повністю відкритий для нього, що ж зробити?*

Він уже був біля нас, як він відірвався від землі у стрибку...

*Це кінець, я не встигну захиститись від атаки, яка мене тоді обезголовила? Я знову помру??? А якщо зараз усе реально???*

Я відчув як моє тіло розвертається на місці так, щоб тіло Еми слугувало щитом...

*Не треба, ЕМА!*

Я відчув як її тіло смикнулось, і вона повисла у мене на руках...

"- Убий його... про-шу...", - сказала вона і її погляд втратився в вічній темряві.

*Знову... Знову... Знову... І Знову... Який я безпорадний шмат лайна...*

Я спокійно поклав її бездиханне тіло на підлогу, і повільно витягнув катану.

"- Ей, виблядок сучий... Ти вбив дорогу мені людину...,- сказав я до нього спокійно і повільно, і махнув катаною, втрусивши всю кров з неї. - Готуйся померти !"

Цербер вишкірився усіма трьома головами і приготувався до стрибка.

*Зараз!*

Я вскочив прямо до нього і один ударом розрізав його майже навпіл. Воно завило, неймовірно огидним виєм, мені аж вуха заклало... За цим я наніс ще один удар, і розрізав на три частини його тіло... Після цього мої сили наче висмоктали... Я впав і відсапувався чи то від адреналіну, чи то від страху і емоцій, які розпирали мене зсередини...

"- Я знову нікого не врятував...", - пролунало в тихій кімнаті, яка ненадовго полинула в тишу.

*КУДИ ЗНИКЛА ЙОГО ОДНА ГОЛОВА!??!*

Така думка моментально врізалась мені у мозок. Позаду мене почулись пошкрябування по підлозі. Я не думаючи відскочив в бік, розвертаючись для захисту...

*Все як тоді ... в битві з Шрамом... Тільки без того жіночого голосу...*

Після того як я розвернувся я просто опішив від розуміння, що мені прийдеться здолати... Голова Цербера відділилась від тіла і відрощувала собі ідентичне тіло як раніше...

"- Та ви гоните!", - не стримався я.

Кинувши швидкий погляд на інші голови, я зрозумів, що діло лайно, і треба відступати, щоб мене не загнали в глухий кут три істоти. Двома кроками я вискочив в коридор, попередньо на останок зиркнувши на мертву Ему...

*Вибачте мені... ще раз...*

Я продовжив біг... А Цербери за мною...

*В коридорі буде легше битись, але єдине, що я зрозумів, за всі поразки, це...*

Я різко зупинився і з оберту розрізав навпіл тіло одної собаки, бридка та смердюча, мов лайно, кров хляпнула на моє обличчя.

*Це...потрібно бути непередбачуваним!*

Я перегрупувався для стрибка назад...

*Одним менше... Але не розслаблятись!*

Я знову відскочив назад, але вперся об стінку... Моє довге волосся зіграло зі мною поганий жарт, закривши собою значну частину того, що творилось на цьому полі бою...

*Чорт!!*

Кігті одного з Цербера уже ледь не знесли мені голову, але в останні долі секунди я встиг ухилитись так, що отримав лише дві глибокі рани щоки, які практично розірвали мою щоку навпіл... Різкий, мов забитий в коліно цвях, біль отверезив мене, і я запхнув катану в груди нападнику, на обличчя знову полились кров, і я прокрутивши катану в рані, протягнув її вбік, розрізавши тіло практично навпіл... Тіло впало на мою плече, по мені стікала бридлива густа чорна речовина.

*Побудеш моїм щитом, сучара!*

Я повільно при встав, тіло тільки що вбитого Цербера стало повільно розсипатись на плечі... Різкий біль підкосила мене, і я впав на коліно відкрившись для останнього Цербера... Той одним стрибком вгризся в мій торс, і відірвав від нього шмат з внутрішностями... Я сидів шокований... Біль розносилась троєкратним відлунням по усьому тілі, а мозок ніби плавився...

*А де моя кров???...*

Після цього моє тіло знову впало без сил і я просто дивився, як останній з трійки шматує моє тіло... Я знову заплющив очі, і мене поглинув сон...

[Розповідь ведеться від лиця Харумі]

Після нашого діалогу, я пішла в свою нову кімнату, яка знаходилась неподалік від кімнати Еми та кімнати лікаря. Він дивний хлопчина, коли йому було сумно, він сідав біля виходу з бункера, і в невеликому отворі в проході, дивився на небо... Що він там бачив не розумію... Він часто спав, як у день, так у ніч, у моїй старій кімнаті, в якій він зганяв злість, як сльозами, так і кулаками. Я відчувала, що він хоче мене зрозуміти і допомогти, але... Я просто не можу дивитись на нього... Настільки сильно він мені нагадує мого сина... І він, і Ема, обидві знедолений дитини, які вже ніколи не стануть, як раніше... Я сиділа за столом, і записувала все, що ставалось у моєму житті, щоб колись відкрити його і зрозуміти, що навіть коли діла в лайні, завжди треба триматись на плаву. Відірвало мене від записника, постукування в мої двері.

"- Заходьте", - промовила я, закриваючи записник і ховаючи його під подушку.

Двері повільно відчинились і на порозі стояла Ема. Очі її були заплакані, і вона шмигала носом. Я показала їй пальцем на ліжко і вона прийшовши повільно сіла біля мене.

"- Що сталось?"

"- Ми з Ічі посварились... Я хотіла його підтримати, тому спитала про батьків, і ми посварились...", - вона знов заплакала.

*Невже він бовкнув лишнього про батьків?*

Я пригорнула її і коли вона заспокоїлася, я спиталась:

"- А де він зараз?"

"- Пішов в сторону виходу, також засмучений... Я не знаю, що мені робити", - захлинаючись казала Ема.

" - Ясно... ну пішли його приведемо, зараз не можна сваритись в такий-то час", - сказала я і мені стало приємно, що він зміг стати їй настільки близьким, за такий коротким проміжок часу.

Вона лише угукнула і ми вийшли з кімнати , та попрямували до нього.

*Надіюсь вони скоро помиряться*

Ми майже дійшли до виходу, як почули утробний рик, від якого здригались стіни в бункері, який доносився зі сторони виходу з бункера. І декілька потужних ударів... Моє серце жалось...

*Ічіро...*

Я зразу побігла на ходу достягаючи катану...

*Ну чого ми так далеко...*

Через хвилину бігу, я вже повертала до виходу, як побачила це... Наш Ічіро лежав без свідомості в калюжі крові, і вхід в бункер був завалений... Я підбігла до нього, і завмерла на секунду... В його нозі залишився шмат того спису... Як тоді, коли я його врятувала... *Невже воно вже тут????!!!*

Я підняла його зі землі, і чимдуж побігла до лікаря... Ема лише пробігла половину шляху, як почала бігти назад, доганяючи мене... Хоч рана була і не серйозна.. Але лікар не зміг його привести в себе... Я поклала його в свою кімнату, а сама переїхала до Еми на деякий час... Я надіялась, що він заснув просто, але він не просинався... Ні того вечора, ні наступний ранок... Лікар як не старався, не міг нічим допомогти...

"Я звісно не впевнений... Але швидше за все він упав в кому...", - все з ним добре, температура в нормі, ніяких дефектів в рані я не помітив... Будемо надіятись, що він скоро прийде в себе..."

Після цього я взагалі втратила сон, і апетит... Нічого не хотілось... Після цих слів, я попросила залишити мене з ним на самоті. Після цього присіла поряд з ним... Його лице було напруженим... Немов йому сниться кошмар...

"- Повертайся по-швидше, будь ласка", - сказала я і відпустивши його долоню вийшла з кімнати...