Wednesday: чорні пейзажі

Розділ 19

Ніч з тобою

Втомившись Ксав'є запропонував зупинитись і відпочити, тим паче почала падати температура із заходом сонця. Розкладання палатки хлопець взяв на себе, а мені доручив розвести багаття. Я зробила як він велів і, на диво, не відчула притаманну мені рису контролю, просто взяла й виконала, підкорилась.

Зміни дійсно прогресують і в різних напрямках. Згадую дурнувате лице Енід коли вона говорила про мої посмішку і сльози... Глибоко втягую ротом повітря, наповнюючи груди до країв. Вожу руками над яскравим полум'ям, під тріскіт гілок, думки самі пливу в голову. Якось дивно визнавати, що зараз я зазнаю критичних змін... Але груди гріє думка про надійних друзів: Енід, Річ та Ксав'є.

Перед очима постає обличчя Торпа, спогад останньої зустрічі в кімнаті. Розчарування обвіювало його... Пригадую як він говорив мені про мою людську сутність, як Енід казала синоніми до його слів... Не хочеться визнавати їхню правоту, втім і заперечувати не в змозі.

- Та щоб ти косо срав! Одоробло! - за спиною почулось зле шипіння. Розвернувши голову бачу як хлопець намагаючись встромити в землю довгі палиці, бігає по колу, бо якась вистрибує.

- Допомогти? - тихо підходжу.

- Ні. Робота кипить.

- Ага, рівно, як віл посцяв. Возишся, возишся, а толку?

- Не віриться, що ти жартуєш, - Торп розтягує посмішку, а я тільки спостерігаю як він намагається приборкати намет.

- Ти неправильно робиш. Спочатку натягни дно фіксуючи кілками, тільки потім встроми каркас в спеціальні карманчики по кутках і натягни тент.

- Видно ти більше знаєшся на цьому.

- Дядько навчив.

- Класно. Якби ж і мій старий приділив мені трохи уваги, було б чудово.

- Він звик так жити: зайнятий справами, публічність. Дорослого вже занадто важко змінити й спонукати до чогось, - бачу, як мої слова погіршують становище. - Моя підтримка до сорому скупа...

- Ти говориш очевидне і на це ніяк не можна ображатись. Так, тато звик бути таким, але все ж я його син.

Мовчки беру "спальню" з його рук. Стряхую, щоб дно лягло рівно до землі.

- У сімейних відносинах мало що розумію, але батько може приділити тобі себе, втім чомусь цього не робить. В кожного свої причини і виправдання.

- Венздей, ти зараз така... відкрита. Мені приємно. Дякую.

Подивившись кілька секунд йому в очі, думаю не про намет, а про нього. Чомусь згадую ту чорно-білу картину в майстерні... Його душа схожа зараз на пейзаж: загублена, неприкаяна, сіра. Ксав'є перший розриває зоровий контакт і йде до червоної сумки, дістаючи з неї кілки.

- Нам треба скоріше лягти спати щоб завтра рано рушити далі.

- Ти так хочеш перемоги?

- А ти хіба ні?

Трохи дивуюсь вигинаючи праву брову. В нього є дух суперництва і жага до перемоги, як і в мене. Не здогадувалась, що художник має таку іскру в собі.

Влаштувавши намет та скидавши туди речі ми повечеряли бутербродами, які я брала з їдальні, хлопець прихопив для нас ще кілька круасанів та апельсиновий сік. Ставало холодніше, тому розтеливши коврики ми залізли в спальні мішки.

- Як твоя голова?

- Вже добре.

Сидячи прямо бачу як Ксав'є тягне руку до мого лиця, заводить назад і торкається місця удару, а потім, не побачивши поганої реакції, прибирає кінцівку і усміхається.

- Тепер вірю.

Торп намостив під спину портфель і тримає великий блокнот для малювання. Швидко вкутавшись в спальний мішок розвертаюсь до художника спиною.

- Мені здається ти думала над моїми словами. А тобі щось перемкнулось.

- Я сплю.

- Мені подобається бути ось так з тобою, в комфортній тиші, подобається проводити час в твоїй компанії, навіть як друг... - пауза.

- Думала. Але я не маю відповіді на твоє питання. Поки що. Все, - говорю дивлячись на тканину перед собою.

- "Поки що"? Здається щось тай здвинув в твоєму чорнильному серці. Радий цьому.

Не розумію його старань... Навіщо стукати в зачинені двері, якщо сказали, що не відчинять? Втім юнак правий в дечому... Наш діалог легкий і вільний, як він сказав «комфортний». З ним спокійно.

Мене осяює. Можливо, я просто сприймаю відчуття поряд з ним не правильно? І насправді відчуваю щось...

В районі грудей розлилось тепло, що піднялось до лиця. Висовую руку поверх спального мішка і жар спадає. Через кілька хвилин втрачаю контроль та засинаю. На останок чую звук олівця, який бігає по пергаменту. За спиною ледь помітне тьмяне світіння. Замислююсь над тим як вміло Ксав'є може дарувати спокій, заколисувати нічого особливого не роблячи... Просто потрібно бути поруч...

🤍Напишіть, будь ласка, як вам кінець розділу. Мені дуже важлива ваша думка. І не забудьте поставити зірку🤍