Мандрівний Доктор / Itinerant Doctor / Youyi / 游医

Розділ 54.Прелюдія до Безодні

Що таке відчай?

Людина була занадто маленькою і не могла зрозуміти. Вона могла тільки плакати і повторювати: «Моя мама мене не хоче».

Якби ви пішли й запитали Яо Шуо, він, безсумнівно, усміхнувся б надзвичайно насмішкуватою посмішкою, а потім зробив би якісь уїдливі зауваження щодо коефіцієнта інтелекту інших, емоційного коефіцієнта, коефіцієнта всього і відразу. Але,залишаючись один, він мовчки виходив на балкон і курив сигарету, дивлячись ззовні на перехожих і дітей, наодинці з власними емоціями.

Розпач був - коли не було надії.

Життя розвіювалося день у день. Вік потроху поглинав усю його гордість, як одна країна повільно зазіхає на територію іншої країни. Він відчував, що життя йде все швидше і швидше, а він все більше і більше зморщується. Іноді він прокидався посеред ночі й виявляв, що перетворився на хробака, який втратив свою броню й силу, настільки м'якого, що його можна було стиснути голими долонями до смерті.

Світ був сповнений тривог, але він вже не мав безстрашної сили. Коли дерево вирощувало додаткове річне кільце, воно розширювалося шаром назовні, але річні кільця людини виростали на кожній кровоносній судині, на кожному пасмі волосся; з кожним додатковим кільцем майбутнє ставало трохи вужчим і позбавленим смаку.

Але з цим нічого не поробиш. Одна письменниця колись сказала: « Ти молодий? Не хвилюйся, ще через пару років ти постарієш »*

Якщо дивитися з цієї точки зору, саме життя було розпачливим і неминучим процесом. Ви змушені були народитися, намагалися вирости, поступово ставали сильнішими та змушували світ визнати, що ви маєте в ньому місце; тоді ви думали, що виграли, але коли ви отримували це місце, ви знову повільно його втрачали. Це справді був колосальний жарт.

Якби ви запитали Хе Сяочжі, він би абстрактно сказав вам, що коли «диявол», який займав його тіло, пішов, кожна мить життя стала раєм, але якби він згадав, що диявол повернеться, що він ніколи не буде далеко від нього, що спокій є лише перепочинком, це був би відчай.

Найнезрозуміліше питання в світі - «Чому я? Чому я людина, яка страждає? Чому вони всі здаються такими щасливими,а я ні? »

Здавалося, що люди, які страждають на клінічну депресію, живуть точкою зору собаки,що бачить цілий світ у чорному, білому та сірому;вони нездатні втекти, хоч як би вони намагалися це зробити та навіть не мають останньої соломинки, за яку можна вхопитися. Це страждання, яке неможливо описати словами, неможливо перемогти розумом, неможливо застосувати проти нього самовладання; воно викликало у вас бажання стрибнути з будівлі, бажання покінчити з таким життям.