Ця книга про дівчинку, яка потрапила в минуле. І не будь-куди, а до козаків, що живуть небезпечною військовою справою і походами, з яких вони можуть не повернутися. Цікаво, як приймуть маленьку дівчинку? А якщо я вам скажу, що головна героїня володі...
Тим часом Тоня придумала план. Звичайно, якщо це можна було так назвати. «Звільняю всіх, а далі чекаємо» - повторила в сотий раз вона. Дівчинка встала і зігнулася чи не в двоє. Вона підкралася ззаду до Надії і почала перерізати мотузку. Її руки тремтіли, але вона твердо знала, що має робити. Коли руки жінки більше не були зв'язані вона шепнула їй на вухо:
- Просто чекайте. По нас прийдуть, - Тоня вже не сумнівалася в цьому.
Наступний, кого звільнила дівчинка, виявився старенький дідусь. Вона сказала йому те саме, що і Надії. Дівчинка вже звільнила половину полонених, коли помітила зі сторони плавнів, як щось блиснуло. «Шабля! – здогадалася Тоня, знайомий блискіт додав їй сміливості. – Вони прийшли!». Дівчинка з ще більшим завзяттям почала перерізувати мотузки, але не встигла.
Вона почула стукіт сотень копит. Козаки перейшли в атаку. Всі татари кинулися відбиватися і зовсім забули про полонених. В повітрі почувся дзвін шабель.
- Біжіть! – крикнула вона всім вільним.
Сама вона продовжила визволяти тих, хто лишився. Поспіхом, стримуючи паніку, вона тримала себе в руках і робила задумане. Поряд з неї зі свистом пролетіла стріла, що ледь не влучила їй в руку. Татарин, який біг своїм на поміч побачив, як тікають колишні полонені.
- Вони тікають! – закричав він. Татарин побачив і Тоню, яка перерізала останню мотузку. Він кинувся до неї, але було вже запізно – в нього прилетіла стріла.
Його тіло впало в кількох сантиметрах від неї. Він був мертвий, а із його шиї текла цівка крові. «Час і мені вже тікати». Вона кинулася в обхід, аби її не зачепило. Маленька дівчинка бігла серед ворожих трупів, що бездиханно лежали на українському чорноземі. Над головою лунав свист і дзвін зброї. Вона вже не розуміла де свої, а де вороги – всі змішалися з гучному гаморі. Вона хотіла як найшвидше втекти звідси. Дівчинка вибігла з натовпу. Вона стояла між плавнями й палаючим табором.
Йой! Нажаль, це зображення не відповідає нашим правилам. Щоб продовжити публікацію, будь ласка, видаліть його або завантажте інше.
Якийсь хлопець підбіг до неї. Він схопив її зап'ястя і хотів вже відвести її в плавні. Але вона вирвала свою руку і продовжувала дивитися за всім, що відбувалося на полі битви. Вона чула, як несамовито іржали коні, як кричали від болю люди. Неможливо було зрозуміти, хто перемагає, а хто програє. Навколо неї панував хаос. Все це здавалося їй страшним сном.
Не в силах більше дивитися, вона кинулася до плавнів. Не помічаючи козаків, що кричали їй в слід, дівчинка бігла все далі. Вона не могла повірити, що все це відбувається з нею. Ще день тому все було добре, а сьогодні вона ледь не згоріла заживо. Добігши до свого куреня, вона забилася подалі, а з її синіх очей потекли сльози. Вона не хотіла знати, що відбувається ззовні. Їй було байдуже.
Тим часом козаки перемагали. Татари були втомлені і не готові до нападу. Северин, прокладаючи собі шлях, вложив п'ятьох ворогів. Він прямував до місця, де бачив полонених.
- Обережно! – пролунало ззаду.
Поряд з хлопцем з коня впав мертвий татарин. Омелян підморгнув Сичу і кинувся в саму гущу битви. Вогонь з кожною хвилиною розгорався все більш і більш. Палав майже весь табір. Суха трава швидко переносила полум'я з одного місця в друге. Від наметів залишився попіл, який швидко розвіяв вітер.
- Їх немає! – скрикнув парубок.
Полонених не було! Натомість на землі валялися залишки мотузки. Хлопець задумливо взяв шматок і, обернувшись навкруги, кинув мотузку на землю. Северин розвернувся і став поглядом шукати знайомі обличчя. Як на зло, поблизу нікого не було. Він спрямував свого коня в сторону, де в останнє бачив Омеляна. Вони більше не могли залишатися тут.
- Влад, відступаймо! – прокричав Сич.
Кивком голови парубок показав, що зрозумів Северина. Хлопець, якого звали Владом, передав комусь далі наказ Сича. Всі почали вибиратися з полум'я. Єдині хто залишилися – це Северин, який мав впевнитися, що всі покинули поле бою і Омелян, який шукав свою доньку. Омелян метався з одного кінця табору в інший. Але крім вогню він вже нічого не міг побачити. В розгубленості він зупинився і став озиратися навкруги.
- Полонених тут не має! Нам треба вибиратися! – кричав чоловіку Сич.
- Я нікуди не піду без неї! – не здавався Омелян.
- Як ти не розумієш?! Вона втекла разом з усіма!
Чоловік з надією подивився на хлопця. Він зазирнув в очі Сичу, мабуть, намагаючись побачити в них впевненість, якої так потребував.
