Ця книга про дівчинку, яка потрапила в минуле. І не будь-куди, а до козаків, що живуть небезпечною військовою справою і походами, з яких вони можуть не повернутися. Цікаво, як приймуть маленьку дівчинку? А якщо я вам скажу, що головна героїня володі...
- Тоня! – розбудив її чийсь стурбований крик. В курінь заглядав Омелян. - Виходь.
Тоня слухняно вийшла, вона все ще не відійшла від вчорашніх подій. У неї страшенно боліла голова.
- Я так рад, що з тобою все добре! – сказав чоловік і обійняв її.
- Що? – незрозуміла дівчинка.
Після її слів Омелян відпустив її і запитав:
- Ти не впізнаєш мене?
Дівчинка заперечно похитала головою. Він здавався їй схожим на когось, але вона ніяк не могла пригадати на кого.
- Я ж твій батько, - сказав Омелян.
Спершу до Тоні не дійшов сенс сказаного, але коли вона зрозуміла, що до чого, то кинулася до нього на шию.
- Тату, татусю! Я так сумувала за тобою! – дівчинка не могла втримати сліз. Вона й не мріяла зустріти його знову. За багато років вона вже змирилася з його смертю.
- Я також, - сказав її батько, ласкаво гладячи її голову.
- Розкажи, як ви дізналися, де я? – трохи заспокоїлася дівчинка.
Омелян розповів їй все. І про те як Власко привів його до неї, і про план Сича. Також він обрадував її новиною, що майже всі відбулися лише незначними ранами.
- Доню, ти не уявляєш, скільки життів ти врятувала! – з захопленням сказав він. – З тебе вийде чудовий козак.
- Та я ж дівчинка...
- Це не має значення. Ходімо до усіх.
Вони вийшли до козаків, що радо зустріли їх. Але радість панувала не довго. Два козака один з них - Северин, а другого вона не знала несли нерухоме тіло. Вони поклали його на середину галявини. Тоня підійшла ближче і його побачила лице. Вона почала тремтіти.
- Ні, ні! Цього не може бути! – шепотіла вона. Перед нею лежав Сашко Здоровань. Дівчинка кинулася до нього і схопила холодну руку. Її очі знову наповнили сльози.
Йой! Нажаль, це зображення не відповідає нашим правилам. Щоб продовжити публікацію, будь ласка, видаліть його або завантажте інше.
- Скажіть, що йому можна допомогти, - благала вона. – Чого ви мовчите?! Він не міг...
Вона поклала голову на бездиханні груди Здорованя. Вона не могла повірити в його смерть, вона не хотіла. Козаки мовчали, з гіркотою дивлячись на відчай дівчинки.
- До речі, рятівниця, ти мій ніж вкрала, - глузливо сказав якийсь парубок.
- Як ти смієш казати зараз про якийсь там ніж! – не витримала вона. – П... Помер твій брат, а ти... Краще б ти помер, а не він!
- Не кажи так, - тихо сказала Надія. Вона підійшла до дівчинки і ласкаво обійняла її. – Ми всі за ним сумуємо...
Тоня скинула її руку. Вона схилилася над тілом козака і стала молитися за нього.
