Ця книга про дівчинку, яка потрапила в минуле. І не будь-куди, а до козаків, що живуть небезпечною військовою справою і походами, з яких вони можуть не повернутися. Цікаво, як приймуть маленьку дівчинку? А якщо я вам скажу, що головна героїня володі...
Тоня сиділа на траві поряд з батьком і Сичем, а Власко вмостився на гілці верби на їх головами. Вона розповідала їм про зустріч з Никифором і про його слова.
- Знаєш, а цей Никифор і справді існував, - сказав Северин після розповіді дівчинки. – Існує легенда про хлопця Никифора. В ній сказано, що він все знав і міг. Допомагав всім, хто просив і хто не міг попросити – звірам. Одного дня викликав його пан до себе і хотів змусити віщувати для нього. Проте хлопець відмовився. За що його кинули до в'язниці, а коли він вдруге відмовився, пан оскаженів і наказав стратити його.
- А скільки йому тоді було? – поцікавилась дівчинка.
- Він був молодший за мене. Кажуть, в нього була сестра, від якої, певно, і пішов ваш рід.
- Що ж, такому дару не можна дати пропасти, - підсумував Омелян. – Пропоную віддати тебе на навчання характерництву.
- А що, існують якісь школи? – запитала Тоня. Попри свою любов до книг, вона ніколи не чула про школи.
- Так.
- Виходить, нам знову доведеться розлучитися? – сказала дівчинка. Вона зовсім не хотіла залишати батька. Вони стільки років не бачилися і їй хотілося наверстати пропущене.
- Я буду тебе навідувати, - пообіцяв він. Омелян знав, що також буде сумувати, але розумів, що так буде краще для доньки.
- Не факт, що тебе візьмуть, - підмітив Сич.
Дівчинка помітила, що Северин завжди пропонував найгірший варіант подій.
- Вона воскресила людину! – нагадав Омелян. – Виходить вирішено. До речі, завтра ми їдемо в село, набирати молодиків. Пропоную купити тобі нових речей. Ти досі любиш синій колір?
- Звичайно, - розсміялася Тоня. Саме тепер вона була по справжньому щаслива.
***
З самого ранку Омелян, Северин, Здоровань, Тоня і колишні полонені вирушили в дорогу. Козаки їхали на конях, а решта йшли пішки. Дівчинка не хотіла йти зі всіма. Вона бігла зеленим полем, а над її головою летіла сова. Навколо пурхали різнокольорові метелики, вони наполохано відлітали від дівчини. Яскраве сонце ще не почало припікати, тому було дуже свіжо.
- Чого ти зі всіма не йдеш? – крикнув Сич.
- Тому що я йду дорогою, яка подобається мені, а ви – зручнішою дорогою, - відповіла Тоня. Мовчки Северин спустився до дівчинки.
Йой! Нажаль, це зображення не відповідає нашим правилам. Щоб продовжити публікацію, будь ласка, видаліть його або завантажте інше.
- Чого це ти? – здивувався Омелян.
Парубок нічого не відповів. Він пустив коня галопом і залишив Тоню з батьком далеко позаду. Дівчинка здивовано подивилася на батька, а той лиш пожав плечима і розсміявся.
- Одному Богу відомо, що у нього на думці.
- Ти Сичу казав, що ти з іншого часу? – запитала дівчинка.
- Казав, - погодився Омелян. – Він став мені, як син.
«Так ось чому він повірив мені!».
- А хто навчатиме мене характерництву? – поцікавилась Тоня.
- Біля села живе дід Андрій. Він бере лише найкращих з найкращих. Кажуть, він в усіх визначних битвах участь брав. Дід Андрій добрий, але суворий. – розповів Омелян. - І ще дещо, ніколи не намагайся щось від нього приховати, він все одно все знає.
Тоня одразу уявила старенького згорбленого дідуся з палкою, довгими сивими вусами і бородою. Її фантазія малювала різні картинки її майбутнього. Адже завжди цікаво уявляти, як складуться обставини, до яких ще далеко.
Решту шляху йшли мовчки. Сонце вже піднялося високо і почало нещадно припікати, коли вони дісталися до села.
