Мої вірші

Голос душі

І я плакала так, що горіла душа,
Роздирала я груди від болю...
А ще час, як на зло, волочивсь неспіша,
Тягарем сунув мить за собою.

Ну а я, як Сізіф, каменюку кочу -
Це мої застарілі страждання,
В мене їх, то нажаль, люде, є досхочу,
Вони як затяжні катування.

Хочу скинути їх, та, боюся, сама
Я скочуся в глибини Тартару
І поглине мене давньовічна пітьма,
Наче втомлену часом примару.

Я отруєна страхом лишитись одна
У самотності, всіми забута.
І над страхом ось цим я зовсім не владна,
Бо я ним же в кайдани закута.

В моїм серці жевріє життєвий вогонь,
Та боюся, що він скоро стихне,
Бо душа вже втомилась, а я осторонь
Утомилася дихать ще більше.

Ну а як мені дихати попелом мук,
Що вогонь той спалив ще до того?
А в легенях сидить, як гігантський павук,
Осад страху, мов брила, важкого.

Ні вдихнути мені, ані видих зробити...
І лежу я прибита жахами.
Тільки втомлені очі лишилось прикрити
Та й піти в далечінь за думками.

Не жаліти себе, не жаліти нікого,
І нікого любити не треба.
Лишень тільки знайти знову стержня міцного,
Бо опора - єдина потреба.

А колючі дроти не дають підвестись,
Вони серце моє роздирають.
О, наснаго моя! Ти поділась кудись!
Відзовись, я до тебе звертаюсь!

Я кричу в пустоту. Не відкрилось мені
Ні воріт Райських, ані Пекельних.
Залишились ті самі туги земні,
Вкриті попелом тижнів бентежних.