гол у саме серце // михайло мудрик 🦋

part 10☆

Ці 3 години пройшли швидше, ніж я думала. Я спала, їла та слухала музику. Нічого цікавого. І ось, я вже знала на яку платформу прибуде мій потяг. Я швидко набрала повідомлення Міші.
«Друга платформа:)», написала я.
Я негайно отримала відповідь.
«Вже вилітаю!)», відповів мені він.
В мене стиснулося серце, і чим ближче була ця подія, тим частіше билося моє серце. Я досі не могла в це повірити. Я зібрала всі свої речі, які тимчасово розклала у купе і подзвонила Анжелі. Я почула її голос.
«Привіт, Вік! Ну, як ти? Доїхала?», спитала мене вона.
«Привіт, так, вже майже на місці. Уявляєш, що трапилось?», схвильовано сказала я.
«Що? Кажи! Щось з Мішею?»
Я посміхнулась.
«Так. Він запропонував зустріти мене на вокзалі. Михайло Мудрик. Це не сон.», намагаючись сама зрозуміти, що це не сон, сказала їй я.
«Та ну, не може бути. Ти жартуєш.», з сарказмом сказала вона.
«Ну добре, сама потім побачиш.»
«Чекай, так ти серйозно? Це точно не якийсь жарт?», спитала мене вона, її голос наповнений шоком та недовірою.
«Та я кажу тобі! Клянусь! Ось побачиш!», я ледве встигла договорити, аж тут перервався звʼязок. Якщо чесно, мені самій було складно в це повірити, не те, щоб комусь щось доводити. Мені спочатку треба самій собі це довести. Поїзд зупинився і я вже була у Києві, на вокзалі, на другій платформі. Я вийшла з поїзда і негайно побачила Мішу, який стояв біля мого вагону. Мій погляд одразу впав на його запʼястя. На ньому була одягнена резинка. Так, та сама резинка, яку я йому дала. Я ледве стрималась, щоб не закричати на весь вокзал.
«Привіт, ти Віка?», мʼяким голосом запитав він мене.
«Привіт, т-так.», невпевнено відповіла я.
«Давай допоможу тобі з валізою.», посміхнувшись, він взяв мою валізу та почав йти до виходу. Він йшов дуже швидко, що було очікувано. Він же професіональний футболіст та атлет. Я не могла його наздогнати, адже він йшов ну дуже швидко.
«Міша, Міш.. Можеш будь ласка йти повільніше? Я не встигаю.», сказала я з перервами, щоб перехопити подих.
Він зупинився та посміхнувся. Його погляд був таким, наче він просив пробачення.
«Так, пробач. Йтиму повільніше.», сказав він.
«А куди ми йдемо?», спитала я.
«А куди тобі треба?», я негайно отримала відповідь.
«Нуу.. додому..», відповіла я та мій погляд впав на землю.
Він підняв моє підборіддя своїми пальцями. Я ледь не втратила свідомість від його дії.
«Тоді пішли до тебе додому. Якщо не проти, що я піду з тобою, звісно.», посміхнувшись, сказав він мені. Його пальці ніжно гладили моє підборіддя.
«А що ти будеш там робити?», спитала я.
«Нічого. Проведу тебе і все. А потім можемо піти на побачення. Щось типу такого. Класна ідея?», він незручно посміхнувся і підняв свій палець вверх, показуючи вподобайку.
«Гарна ідея. Мені подобається.», я посміхнулась. Я ще ніколи в житті так широко не посміхалась. Я намагалася поводити себе натурально, не сильно показуючи, що він мені дуже сильно подобається.
«В якому районі живеш?», запитав він мене.
«Шевченківський.», швидко відповіла я.
«Ооо, а я в Печерському живу. То ми сусіди, хм?», він гладив моє волосся.
Чесно кажучи, я не очікувала іншої відповіді. Він багатий, молодий футболіст. Печерський район—це щось для нього.
«Я тебе підвезу.», сказав він мені.
«Ти зараз серйозно? Я можу викликати такс—», я не встигла договорити, аж тут він взяв мене за руку.
«Не хочу нічого чути. Йдемо.», він взяв мене у свою праву руку, а валізу—у ліву. Як би ви знали, як це, йти за руку зі своїм кумиром. Тим паче, якщо ваш кумир—Михайло Мудрик.
«Скільки тобі років?», спитав він мене.
«Мені 19.», тихо відповіла я.
«19? Хммм.. цікаво.», він подивився на мене і ми продовжили йти до виходу.
«Чорт, коли ми вже дійдемо?», роздратовано сказала я.
«Ти така нетерпляча. Не переживай, скоро дійдемо. Ще недовго залишилось. Тобі пощастило, що я припаркувався прямо біля вокзалу.», його посмішка стала ширшою.