Як тільки я відкрила свої очі, на вустах Міші зʼявилась посмішка. «Доброго ранку», жартівливо сказав він. «Як спалося?» Я була дуже сонною, тому я дала не дуже розгорнуту відповідь. «Нормально», промовила я і потерла очі. Міша простягнув мені свою руку, щоб вивести мене з машини. Коли я намагалась встати на ноги, моя голова почала паморочитись і мої ноги заплітались. Так було завжди, адже в мене низький гемоглобін. В очах потемніло, але я все одно якось, з підтримкою Міші, стояла на ногах. «Воу, воу, полегше», сказав Міша. «Що таке? В тебе паморочиться голова?», стурбовано спитав він. Я потерла свої скроні і мовчки кивнула. «В мене низький гемоглобін», пояснила йому я і сперлась на нього. «Може тобі присісти? Чи вже постараємося дійти до мого дому?», міцно тримаючи мене, спитав він. «Якось вже дійду, дякую», відповіла я йому. «Я тобі допоможу», сказав він. І тут, несподівано, Міша взяв мене на руки, наче я важила, як перо. Я взагалі не очікувала такого повороту і почала протестувати, забувши про темряву в очах і паморочливу голову. «Міша, Міша, відпусти мене! Постав мене на землю!», кричала я. Він нічого не сказав, а лиш посміхнувся. «Відпусти мене!», я протестувала далі. Він зупинився і провів пальцями по моєму густому, мʼякому волоссі. «Можеш кричати скільки хочеш, але я не відпущу тебе», він почав йти далі. Я зрозуміла, що сперечатися з ним—марно і змирилася з цим. «Молодець», посміхнувся він і поніс мене до своєї квартири. Я навела різкість на ЖК, де знаходилася його квартира. Я, мʼяко кажучи, була в шоці. Це був новий жилий комплекс, в Печерському районі, в одному з найкращих районів Києва. Мої очі розширились, а Міша лиш посміхнувся, як побачив мою реакцію. «Подобається?», спитав він. Не в змозі нічого сказати, я мовчки кивнула і продовжила витріщатися на будівлю, де знаходилась його квартира. Через декілька хвилин, коли ми дійшли до дверей його підʼїзду, він акуратно поставив мене назад на землю. «Тобі вже краще?», стурбовано спитав він, шукаючи ключі у свої кишені. «Т-так, мені вже к-краще..», я все ще була у шоці, але мені дійсно стало краще. Запаморочення в голові поступово зникало. Мені здається, що Міша—це ліки для моєї душі та мого тіла. Він посміхнувся і нарешті знайшов ключі після довгих та інтенсивних пошуків. Він відкрив двері і тримав їх відкритими для мене. «Після тебе», він простягнув руку у сторону дверей. Я увійшла у підʼїзд і ледве не знепритомніла. Все було таким білим, сучасним і красивим. Вздовж коридору були посаджені різні рослини, що є дуже добрим, адже я обожнюю рослини і все, що з ними повʼязано. Я навіть боялася ходити, щоб ненароком не забруднити красиву, білу підлогу.
Йой! Нажаль, це зображення не відповідає нашим правилам. Щоб продовжити публікацію, будь ласка, видаліть його або завантажте інше.
«Вау.. я навіть не знаю, що сказати.. тут так красиво», оглядаючи все навколо, сказала я. «Можу собі дозволити», сказав Міша і підморгнув. Я все ще була сонною, але мій сон почав поступово відходити. «На якому поверсі ти живеш?», спитала я. «На десятому. Вгадай чому?», посміхнувся він і спитав, знаючи, що скоріш за все я вгадаю. «Бо твій номер—10», відповіла я, почуваючи себе впевненою, адже я знала відповідь на це питання. «Бінго!», засміявся він, клацнув пальцями та показав два своїх вказівних пальця на мене, мов, я вгадала. Я посміхнулась, незважаючи на сонливість. «Тебе потрібно було назвати Соня», пошуткував він. Я грайливо закотила очі і позіхнула. «Зараз тут заснеш», сказав він, взяв мою руку і почав вести мене до ліфту. Він натиснув кнопку виклику, і поки ми чекали на ліфт, він змінив позу наших рук. Тепер, наші пальці переплітались. Я це помітила, подивилась на нього і посміхнулась. Між нами нічого не було. Поки що.
