Я підняла слухавку. «Міша? Привіт, щось сталось?», стурбовано спитала я, адже він ще мав тренуватися. «Привіт, Вік.. так, щось сталося», намагаючись стримати сльози, підтвердив він. Я почула, що він скоро заплаче та моє серце майже зупинилося, адже я так любила його і не хотіла, щоб він був засмучений. «Міш, Міш, заспокойся. Все буде добре. Розкажи мені, що сталось», намагаючись підтримати його, сказала я. Міша глибоко видихнув. «В мене невелика травма, але дуже сильно болить нога», його голос тремтів. Як тільки я почула слово «травма», я сама ледь не заплакала. «Я не зможу сам приїхати додому. Мені дуже соромно просити, але ти б не могла приїхати і забрати мене, звісно, якщо в тебе є водійські права?», з благаючим тоном, промовив він. Я, звісно, не могла сказати ні, після всього, що сталося вчора. Та й права в мене були. «Так, добре, Міш. Я приїду», погодилась я. Він видихнув. «Дякую, сонце.. ти найкраща. Надішли мені свій номер картки, я переведу гроші на таксі. Чекаю тебе. Зараз надішлю адресу», сказав він і поклав слухавку. Я не хотіла, щоб він витрачав якісь гроші на мене, тому вирішила не надсилати йому номер своєї картки, хоча й з грошима в мене були невеличкі проблеми. Я побачила його повідомлення з адресою, викликала Uklon та побігла вдягатися. Я була все ще у Міші вдома, тому єдині речі, які в мене були—це вчорашні. Я натягнула їх на себе і пішла у коридор. Я швидко взулась.
Йой! Нажаль, це зображення не відповідає нашим правилам. Щоб продовжити публікацію, будь ласка, видаліть його або завантажте інше.
Я побігла на вулицю, де мене вже чекало таксі. Я сіла у машину та пристебнулась паском безпеки. Я дуже переживала за Мішу, хоч ми були знайомі дуже мало. Мені здалося, що окрім мене, йому нікому було подзвонити. Його батьки жили у Харківській області, тому хто, як не я? Ця поїздка тривала вічність. Я намагалася відволікти себе, листаючи стрічку Інстаграму чи ТікТоку, але нічого не допомагало. Я вирішила написати повідомлення Мудрику. «Ти як? Я вже у таксі, скоро буду», написала йому я. Через хвилину, я отримала відповідь. «Я тобі неймовірно вдячний. Але ти здається забула надіслати мені свій номер картки», зауважив він. «Я нічого не забула, Міш. Не хочу, щоб ти витрачав свої кошти на мене. Не треба, будь ласка», вперто відповіла йому я. «Поговоримо про це у мене вдома», сказав він і вийшов з мережі. Я розуміла, що він хоче повернути мені гроші, які я витратила на таксі, адже я могла б і відмовитися забирати його з тренувального комплексу. Але мені було не тяжко один раз заплатити за нього, тим паче, він мій кумир. Я поклала телефон у сумку та дивилася у вікно всю поїздку. Через 20 хвилин, я дісталася місця призначення та вийшла з машини. Я швидко набрала йому повідомлення. «Я тут. Чекаю на тебе біля стадіону.» Через декілька хвилин, я побачила Мішу, який йшов до мене, кульгаючи. Моє серце розбилося при виді його болю. Коли він дійшов до місця, де стояла я, я притягнула його до себе, міцно тримаючи його за плечі. «Привіт, сонце..», засмучено привітався він. «Привіт, Міш», я посміхнулася, намагаючись розрядити обстановку. "Як ти?", спитала я. "Фігово. В мене повинен був бути матч через 2 дні, але я не зіграю, через цю дебільну травму", розчаровано сказав він. "Не переживай. Ще будуть матчі", намагаючись заспокоїти його, промовила я. Він кивнув. "Моя машина ось там", він показав пальцем, і почав шукати ключі у своєму рюкзаку. Коли він нарешті знайшов ключі, він передав їх мені. "Тобі допомогти?", спитала я. "Так, будь ласка..", відповів мені Міша. Я міцно взяла його торс та ми почали повільно йти до його машини. Коли ми прийшли, я відчинила двері переднього сидіння. "Сідай", сказала я. Він сів та пристебнувся. Я зачинила двері та пішла до водійського сидіння. Я пристебнулася та завела машину. Я повільно виїхала з парковки, виїжджаючи на трасу. "Відпочинь, Міш. Заплющ очі та поспи. Нам ще довго їхати", з турботою сказала йому я. "Ні, ні, я не хочу спати. Все добре, не переживай", переконував він мене. "Добре, якщо не хочеш спати, то давай просто помовчимо. Але якщо хочеш, можемо поговорити. Мені все одно", фокусуючись на дорозі, промовила я. "Я б поговорив з тобою, але не знаю, про що", засмучено сказав він. "Я знаю, про що нам поговорити. Міш, можна тебе дещо запитати?", з посмішкою спитала я. "Так, звісно." "Як це виходить, що у тебе нема дівчини? Ти ж такий красивий, добрий, турботливий.. багатий", жартівливо додала я. На його вустах з'явилась посмішка, але через декілька секунд вона зникла і він приготувався відповідати на моє питання. "Я не можу знайти свою людину. Усі дівчата, яких я зустрічав, хочуть тільки одне—гроші. Вони не бачать справжнього мене, мій характер. Я ніби ходячий гаманець для них. "Міша, купи те, Міша, купи се". Мене це дуже втомлювало. Тому в мене і немає дівчини", сумно пояснив він мені. Я одразу засмутилась. Мудрик—це така прекрасна людина. Це можна побачити навіть по його інтерв'ю. Він відкритий та дуже добрий. Мені було все одно на його гроші, багатий він чи ні—мені все одно. Поруч з ним я почувалася добре, як ніколи. Він відчувався, як дім. Я кивнула. "Не можу сказати, що тебе розумію", я посміхнулася, намагаючись сховати свій сум. "Але пам'ятай, що якщо в тебе якісь проблеми, то я завжди поруч. Ти знаєш мій номер", підмигнула йому я. Його посмішка знов з'явилася і його очі засяяли. "Вік, дякую тобі за те, що забрала мене. Я не знаю, що б я робив без тебе. Знаю, що ти не повинна була цього робити і мені дуже соромно за те, що мені довелося просити тебе забрати мене з тренування просто тому, що я травмувався по своїй же провині. Але дякую", щиро сказав він мені. Мені одразу стало тепло на душі. "Все добре, Міш. Але будь ласка, не звинувачуй себе у своїй травмі. Таке буває, ну нічого з цим не поробиш. А забирати тебе з тренування—це велика честь для мене", я посміхнулася, не даючи зрозуміти йому, жартую я чи ні. Він поклав руку на мою ляшку і я мало не втратила свідомість від цього контакту. Я нічого не сказала, а лише почервоніла. "Ти така мила, коли соромишся", він поглаждував мою ляшку, малюючи кола. "Міша, будь ласка..", я вже відчувала, як моє сидіння стає мокрим піді мною.
