гол у саме серце // михайло мудрик 🦋

part 23☆

Я продовжувала сидіти в нього на колінах ще декілька хвилин, відчуваючи його руки на моїх стегнах. Мені було не дуже комфортно сидіти напівголою перед Мішею, тому я вдяглась. Він зробив те ж саме, вдягаючи свою футболку.
«Знаєш, ти змусила мене забути про біль у нозі», жартівливо сказав він.
Я посміхнулась.
«А що, інших способів ти не міг знайти?», приєдналась я.
Він посадив мене біля себе на заднє сидіння.
«Це був найкращий спосіб, який тільки міг бути. Я впевнений», сказав Міша.
«Ой, ну добре. Так, ну що, давай я вже довезу тебе додому і поїду до себе», запропонувала я.
Як тільки він почув слова «поїду до себе», його посмішка зникла. Він ковтнув.
«Д-до себе..?», тихо спитав мене він.
«Так, до себе. Не хочу заважати тобі. Та й тобі не здається, що якось дивно жити разом, враховуючи той факт, що ми знайомі всього лиш 2 дні?», промовила я, будуючи логічний ланцюжок. Мої слова трохи заспокоїли Мудрика, але він був ще й досі сумним. Його погляд упав на підлогу.
«Міш, подивись на мене», лагідно сказала я та поклала руку на його плече.
Він повільно підняв голову і подивився у мої очі.
«Що?», сумно спитав він.
«Ми можемо бачитися. Ходити в парк, кіно, кафе.. все що захочеш. Але зараз, Міш, я не можу жити з тобою по різним причинам. Підуть якісь слухи, ми знайомі з тобою не дуже довго, мені буде складно добиратися до університету. Але я б була дуже рада бачитися з тобою. Але тільки не часто, бо в мене багато справ в університеті», пояснила йому я.
«Вік, ти можеш мені це не розказувати. Я все прекрасно розумію. Тобто мій мозок розуміє, а моє серце—ні. Я відчуваю, нібито ми повʼязані між собою», сказав він мені. Повʼязані? Що він має на увазі?
Я просто промовчала, не маючи бажання запитувати його щось.
Через декілька некомфортних десяток секунд мовчання, він нарешті заговорив.
«Добре, Вік.. можемо ходити гуляти, якщо хочеш. Все одно іншого виходу немає. Але ти не переживай, гулятимемо не дуже часто. В мене—тренування, у тебе—університет», посміхнувся він.
Я тихо кивнула.
Він раптом щось згадав.
«Так, я не зрозумів, ти досі не дала мені номер своєї картки», зауважив він.
Трясця! Я думала, що він про це забув. Але в нього дійсно хороша памʼять.
«Міш, не треба, я тебе бл-», він перебив мене.
«Ні, не хочу нічого чути. Як не хочеш давати номер картки, тоді..», він знайшов свій рюкзак у салоні машини, а потім гаманець. Він дістав 1000 грн і простягнув їх мені.
«Ти прямо зараз береш ці гроші без зайвих розмов. Зрозуміло?», твердим голосом сказав він.
Його тон здавався мені неймовірно спокусливим, тому я і не стала сперечатись.
"Але я витратила всього лиш 500 грн на таксі", зауважила я.
Міша подивився на мою розірвану футболку.
"Купиш собі нову футболку", намагаючись стримати сміх, промовив Міша.
Я посміялася і кивнула.
"Добре, вмовив", я грайливо закотила очі, відкрила двері до заднього сидіння і вийшла з машини. Я сіла у водійське місце і через декілька десяток секунд, Міша вже сидів біля мене. Я завела машину і ми почали їхати до нього додому. Всю дорогу, Міша сидів у телефоні, його пальці рухалися по клавіатурі.
"З ким переписуєшся?", зацікавлено спитала я.
"З фанатами. Вирішив трохи повідповідати їм у Діректі", пояснив він.
Міша? Відповідає фанам у Діректі? Чи правильно я його почула?
"Не можу сказати, що очікувала такої відповіді", жартівливо сказала я. "Ти ж зазвичай не відповідаєш фанам, а деяких навіть блокуєш", намагаючись зрозуміти, пояснила йому я.
"Ну ось такий в мене сьогодні настрій. Тим паче, в пабліках вже написали, що я травмувався. Багато людей пишуть слова підтримки, а не як завжди", сказав Мудрик.
Тепер все стало на свої місця.
"А, зрозуміло. До речі, в тебе болить нога, чи вже не так, як раніше?", турботливо спитала я.
"Вже не так сильно, але не настільки, щоб йти на тренування. Медсестра сказала, що мені не можна буде тренуватися ще тиждень. Та й до того ж, завтра уся біль майже зникне. А це значить, що ми зможемо ходити гуляти частіше", він диявольски посміхнувся.
"Університет", одне слово, яке я промовила, знову змусило його сумувати.
"Точно, точно, університет.. але я впевнений, що ти знайдеш час на такого красивого, багатого та доброго чоловіка, як мене", він підморгнув мені.
Я напевно зрозуміла, чого в нього немає дівчини;)
"Знайду, знайду, не переживай", з приємною роздратованістю промовила я.
Він задоволено кивнув і продовжив спілкуватися зі своїми фанами. Ми їхали 10 хвилин, поки не приїхали до нього додому. Я акуратно припаркувала машину біля його ЖК та вийшла з машини. Він зробив те ж саме.
"Вік, дякую тобі дуже, що довезла мене", він відкрив свої руки, щоб обійнятися. Я обійняла його у відповідь, чуючи запах його одеколону.
"Хороший вибір", сказала йому я.
"Хороший вибір чого?", розгублено спитав він, не розуміючи, про що йде мова.
"Одеколон. Мені подобається", все ще стоячи у його обіймах, пояснила я.
Він посміхнувся і провів свою руку по моєму волоссю. Раптом, він щось згадав.
"Сонце.. так чого ти плакала цієї ночі?", стурбовано сказав він.
"П-просто.. мені написав вітчим.. спитав де я.. а потім він зрозумів, що я у тебе. Сказав, що коли приїду додому, він мені таке влаштує..", налякано пояснила йому я.
"Ох, сонце..", він продовжував гладити моє волосся.
"А потім.. я згадала, яким був мій рідний батько. Він завжди поводив себе зі мною, наче з принцесою. Пам'ятаєш коли я тебе просила не називати мене принцесою? Це все через пам'ять про мого батька.."
"Сонце.. вибач мене будь ласка.. я не знав.. вибач..", його голос звучав збентеженим.
"Нічого, Міш.. ти ж не знав.. все добре, не переживай", заспокоїла його я.
"Ні, Вік, все погано. Можливо тобі не потрібно зараз їхати додому? Поночуєш ще пару днів у мене", запропонував він.
Ви б знали, наскільки сильно я не хотіла повертатися назад додому. Але я не могла залишитися у Міші, адже в мене був університет, і він знаходився у районі, де якраз жили мої батьки.
"Ні, Міш, я на жаль не можу у тебе залишитися. І я вже пояснила чому", сумно відповіла йому я.
"Але тобі небезпечно повертатися додому", зауважив він.
Я гірко посміялася на його зауваження.
"Та Боже, що він мені зробить? Накричить на мене і все. Нічого такого", сказала я.
"Добре, сонце. Якщо ти така впевнена, то можеш поїхати додому. Але будь ласка, пиши мені, якщо тобі щось буде треба. Завжди", він гладив мене по спині.
"Добре, Міш, я напишу тобі, якщо мені потрібна буде допомога", погодилась я.
Він поцілував мене у волосся і ми нарешті відлучились від наших обіймів.
"Я вже напевно піду..", сказала я.
"Чекай, а на чому ти поїдеш?", зацікавлено та збентежено сказав він.
"На тролейбусі, а потім пішки", пояснила йому я.
Він похитав головою.
"Ні, я зараз викличу тобі таксі", сказав він і знову дістав свій телефон.
Я розуміла, що сперечатися з ним не має сенсу, тому просто кивнула.
"Молдовська, 5", пробурмотів він.
Що? Він пам'ятає мою адресу?
"Ти.. ти пам'ятаєш мою адресу?", здивовано спитала я.
"Та як таке забути?", посміхнувся він.
---------------------
Дякую усім хто дочитав до кінця♡ Я постараюсь частіше писати нові частини, але не обіцяю, адже я їду до України з-за кордону. Але вони обов'язково будуть. Всіх люблю!!<3