Самотність вулиць

Самі створюйте...

Вона зайшла в будинок, зняла туфлі, і направилась до себе в кімнату. Але в вітальні на неї вже чекали.

Вона побачила матір, що сиділа на дивані, і дивилась в її очі. Дивне відчуття переповнило її. Страх? Злість?

- Ну. - розпочала жінка, і її голос ехом розповсюдився по будинку. - Ти щось хочеш мені сказати?

Голос жінки був спокійним, і одночасно лячним.

- А що я маю сказати?
- Де ти була? З ким? Чому?
- Я була на побаченні, якщо це нарешті... - вона показала лапки в повітрі. - ... вас цікавить. Це все?
- Чому ти так розмовляєш?
- Як?
- Так грубо! - жінка перейшла на крик. - Я твоя матір!

Вона злякалась, що матір крикнула на неї, але не перестала говорити.

- Тоді скажіть мені, мамо, де були ваші материнські почуття, коли помер тато? Коли в мене були проблеми в школі? Коли я залишилась сама? Коли ваші дружки залицялись до мене? А? - вона говорила з гнівом, і трішки з сарказмом. - Де ви були, коли в будинку не було чого їсти? Не було чим заплатити на комунальні послуги? Тож не треба на мене кричати. - вона зупинилась на хвильку, і продовжила. - Мамо.

Дівчина почала йти на другий поверх, як жінка схопила її за руку.

- Ти навіть не даєш мені шансу змінитись. Мені було тяжко... .
- Ви казали, що змінитесь, що знайдете роботу. І я повірила. Але через кілька днів ви знову були п'яні. Знову. Я більше не хочу цього терпіти. Досить. Досить псувати мені життя. Досить.

Вона розвернулась, і пішла до себе в кімнату. Вона вирішила, що досить це терпіти. У неї життя продовжується, і треба самій з усім справлятись.

Дівчина закрила двері, і кинула свої речі на стілець. Вона підійшла до дзеркала, і подивилась на своє відображення.
Сердилась.
М'язи були напруженими, губи стиснутими, лише в очах поблискували сльози.

- Ні. Ти більше не будеш плакати. Не будеш. - вона сказала це вслух, і зняла сукню.

Вона одягла шорти і футболку, зібрала волосся в хвостик, і пішла в ванну кімнату. Дівчинка вмила обличчя, почистила зуби і повернулась в кімнату. Різні думки проникли в її голову. Спочатку про матір, про життя.
Але потім вона подумала про Рея, про сьогоднішнє побачення, і посмішка з'явилась на її обличчі.

Це було чудово. Як вони спілкувались, його манери. А голос! Його гарний голос.

Вона тяжко видихнула, і лягла на ліжко. Сон її не брав. Дівчина дістала книгу, і стала її читати.

Головний герой трішки нагадав саму дівчину. Світ змінився, люди змінились, і він був таким як і всі, доки його не змінили, доки не відкрили очі на справжній світ. І він був самим. Його не розуміли рідні, колеги. Лише одна дівчинка.

" Самі створюйте те, що може врятувати світ. І якщо ви потоните на шляху, так хоч будете знати, що пливли до берега...".

Вона і не помітила, як заснула з книгою в руках. Зараз вона була спокійною. Тіло розслаблене, а думки очищенні сном.