Самотність вулиць

Вихід завжди є

Двері зачинились. Ось і все.

Дівчина з сумом в очах подивилась на невеликий будинок, де минуло її дитинство. В пам'яті промайнули кращі моменти її життя: сімейні вечері, Різдво, перший день в школі, звичайні вечори за переглядом кінофільмів. Згодом ці спогади почали змінюватись іншими, не зовсім приємними. Дівчина закрила очі і прогнала ці думки.

Ще хвильку постоявши, вона взяла свої речі, яких було не багато, лише рюкзак та невелика дорожня сумка, і пішла. Вона уявлення не мала, куди їй йти. Ноги понесли її в парк. Сівши поблизу дороги вона почала обдумувати, чи правильно вчинила.

" Можливо, ще не пізно повернутись? - крихта сумніву оселилась в її свідомості, але дівчина швидко схаменулась. - Ні. Однозначно ні!"

Вона піднялась. Підійшовши до дороги вона впіймала таксі.

- На Роуз - Фен. - сказала вона водію і жовтого кольору авто рушило.

Через двадцять хвилин вона була на місці. Дівчина попросила водія зачекати її, адже їй потрібно було повернутись назад. Чоловік, років шістдесяти, погодився.

Ось вона знову тут. Зелена трава проросла і вкривала все навкруги. Сірий " шматок " каменю, холодний, який майже нічого не означав для інших, був поруч. Люди проходили повз і нічого не відчували. Тут таких тисячі. Вони шукали лише той " шматок ", на якому було знайоме ім'я.
На цьому ж було написано ім'я її батька.
Дівчина сіла на коліна поруч з місцем, де був її батько, і провело рукою по буквах.

- Як думаєш, я правильно вчинила?

Вона розмовляла з надією, що її слухають. Хоч вона і не бачить, але її слухають.

Дівчина почала розповідати все, що трапилось в її житті. Вона хотіла виговоритись. В голові вона уявляла, як батько дивиться на неї, як знімає окуляри, як бере її руку в свою. Вона майже відчула дотик. Їй так здалось. Сльози падали на зелену траву і зникали там. " Земля сліз." - подумала дівчина.

Насправді, кладовища створені для живих людей, щоб в момент відчаю чи смутку, коли на душі так тяжко, що дихати неможливо, вони змогли прийти до рідних і розказати все з надією, що їх не будуть осуджувати.

Зрозуміти і дати пораду, яка допоможе, можуть лише ті, хто мовчить.

- Я пам'ятаю твої слова: " Ти - єдина людина в світі, кому ти насправді потрібна. Люди зникатимуть з твого життя, не встигнеш ти і обернутись. І єдиний, хто залишиться зустрічати з тобою Смерть - це ТИ сама." Я пам'ятаю. І не забуду.

Вона піднялась та пішла до авто, де її чекали. Дівчина назвала адресу бібліотеки. Розрахувавшись з водієм та забравши речі, вона зайшла в приміщення. Запах сторінок і кави здались їй такими рідними. За столом вона побачила, як власниця щось записувала. Жінка підняла голову і побачила дівчину з речами.

- Що трапилось? - з тривогою в голосі запитала Габріелла.

- Я не повернусь. - заплакавши, дівчина побігла і обійняла жінку.

Сльози котились з новою силою, дихання збилось, були лише ривки, руки тремтіли, а ноги підкошувались. Габріелла, міцно тримаючи дівчину, посадила її на стілець та взяла її обличчя в свої теплі руки.

- Тихіше... Все нормально. Все буде добре. Заспокойся. - її голос працював, як колискова для немовлят. - Я зроблю чаю, а після цього ти мені все розкажеш. Не плач. Все буде добре. Гаразд?

Дівчина лише кивнула. Габріелла поцілувала її в лоб і пішла. Через декілька хвилин вона принесла чай з мелісою та м'ятою.

Дівчина розповіла все.

- Тепер я не знаю, куди йти.

- Чому ти така дурненька? - лагідно засміялась власниця бібліотеки. - Ти ж знаєш, що можеш піти до мене. Я давно тобі говорила це.

- Я б почала відмовлятись, але у мене нема іншого виходу. - тепер засміялась дівчина. Вона вже заспокоїлась. Настрій трішки піднявся.

- От і добре. Квартира у мене велика, кімнат вистачає. Мені хоч нудно не буде. - з ентузіазмом в голосі говорила Габріелла. - Сьогодні закриємось раніше. Всеодно, ввечері тут мало відвідувачів.

Натхнення прийшло з новим альбомом гурту Coldplay)