- Адам?
Це був точно Адам. Він сидів, відкривши рота від здивування. Хлопець також не очікував цього. А хто міг очікувати щось подібне?
- Оу, то я бачу, ви знайомі? - розпочав Артур.
- Ем... Що ти тут робиш? - не звертаючи уваги на брата, заговорив Адам.
- Я... Тут таке... Ну, взагалі... - дівчина не знала, що сказати, яку дати відповідь на питання.
" Ну, мене схопив навіжений чоловік, побив мене, невідомо що хотів зробити, а твій брат мене врятував. А потім ми з ним їздили містом на мотоціклі, а тепер я прийшла до вас вечеряти. Якось так." - подумала вона. Що ж, це звучить кумедно.
- Ну! Може мені хтось щось скаже? - Артур дивився то на дівчину, то на брата, нічого не розуміючи.
- Так, ми знайомі. Доволі таки давно. А як познайомились ви? - Адам підвівся і підійшов ближче до них.
- Чувак, якщо ти забув, то я сьогодні навчався в новій школі. І - це моя нова однокласниця. - гордо, наче в цьому було щось особливе, сказав Артур і сів на ліжко.
- Так, ми навчаємось в одному класі. - тепер вже сказала вона.
- І ти прийшла в гості до свого нового однокласника? Ввечері? - ніби насміхався, і водночас будучи серйозним, запитував хлопець.
- На це була причина. - швидко сказала вона, і перевела погляд на Артура, який цікаво за всім спостерігав.
- Так, це правда. Потім розкажу, або розкажемо. - Артур вже лежав на ліжку, поклавши руки під голову. - Ти ж не проти, братику?
- Якщо я скажу проти, ти ж всеодно не встанеш з мого ліжка. - посміхнувся Адам
- Ага. - Артур закинув ногу на ногу, єхидно посміхаючись і відповідь.
Лише тепер дівчина побачила, як ці двоє схожі. В Артура було русяве волосся, а в Адама трішки темніше. Проте вони обидва мали гарні, блакитні очі і смуглу шкіру. Риси обличчя також були схожими. Ось, кого Артур нагадав дівчині під час першої зустрічі.
- Так ви брати? - дивне запитання, але нічого іншого вона не змогла придумати.
- Близнята.
- Двійнята. - поправив Адам брата. - Ми не надто схожі.
- Звісно. Не вистачало мені ще мати таке обличчя, як в тебе. - засміявся Артур.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Самотність вулиць
RomanceВи думаєте, що життя підлітків сповнене радості і яскравих фарб? Що у їхньому житті нема ніяких проблем? І що вся ця поведінка - це лише спосіб привернути до себе увагу? Вона втратила єдину людину, яка її любила. Як далі жити?