Дівчинка з сиротинцю

Пролог

Її звали Евеліна,але мама завжди її називала лише Еля. Насправді мама дуже любила Францію і коли народилася донечка, то вона відразу ж назвала її саме Евеліною.

Дитинство було щасливим і вона дуже була хорошою дівчинкою. Еля ходила в школу танців і показувала не погані результати,вона була кращою учиницею в класі та мала багато друзів. Батьки завжди підтримували її і дуже любили.

Вони не жили бідно, але Еля завжди цінувала те, що дали їй батьки. А саме свою любов, турботу та підтримку.

Святкування десятиріччя  Елі, сім'я вирішила провести в будинку за містом. Туди запросили всіх родичів та друзів. Та лише Еля не хотіла, щоб святкування проходило саме в тому будинку. Та все ж змирилася. Вона була дуже щасливою, коли батьки подарували їй собачку, таку, яку вона давно хотіла - померанського шпіца. Святкування пройшло просто чудово, всі дуже гарно провели час і саме збиралися додому.

Виїхавши з будинку почалася сильна гроза. Цуценятко спало в своєму доміку, а Еля лише спостерігала за ним. Батьки про щось як завжди мило розмовляли. Тато їхав дуже повільно через погодні умови. Був сильний дощ та вітер, а ще била блискавка та грім. Щоразу як чувся цей звук Евеліна здригалася, тому що була ще тою боягузкою.

Та лише одна мить...

На різькому повороті в їхню машину врізався грузовик, він явно перевищив швидкість.
Більше Евеліна нічого не пам'ятала, лише сигнал швидкої допомоги, крики та страшні звуки медичних апаратів.

Вона прокинулась в лікарняній палаті і зовсім не розуміла, що сталося.

В палату зайшла тітка, рідна сестра її тата. Вона ніколи не була з нею в хороших стосунках, тітка завжди кричала на неї і навіть не приходила на дні народження.

-Евеліна, добре що ти вже проснулася.-сердито сказала тітка.

-Де мама і тато?-відразу запитала дівчинка.

-Вони померли.-навіть не задумуючись сказала тітка.-Завтра їх будуть ховати, а після того я відвезу тебе в дитячий будинок.

-Ти брешеш!-почала кричати маленька Еля і швидко побігла до виходу. Вона відразу ж побігла коридором і її помітили лікарі.

-Дівчинко, куди ти біжиш?-запитала її медсестра.

-Я буду чекати на маму і тата, вони приїдуть і заберуть мене.-плачучи промовила Еля.

-Ходімо, я почекаю їх з тобою.-медсестра була дуже милою, та не знала, про смерть її батьків.

-Евеліна! Повернися негайно!-кричала в слід тітка Аня.

-Ти брешеш мені! Ти мене ніколи не любила! Мої батьки живі і скоро заберуть мене!-кричала дівчинка і одночасно плакала гіркими сльозами.

Після того вона не пам'ятала нічого. З нею говорили психологи, та тітка лише й  робила те, що злилась і кричала на неї.

Вона не була на похороні своїх батьків, та перед тим як відвести Елю до дитячого будинку, тітка відвезла її до їхньої могили.
Дівчинка догво плакала і лише себе винила в смерті своїх батьків.

Вона зненавиділа своє день народження і пообіцяла собі ніколи його не святкувати.
В дитячому будинку Еля нізким не спілкувала, завжди була сама. Та попри все, вона була кращою учиницею.

Кожного року, 3 липня вона плакала. Тому що це саме той день, коли трапилася ця аварія. Всі в  дитячому будинку знали, що Еля ненавидить цей день, тому ніхто не вітав її.

Цього року їй виповнилося 18,а це означає, що вона може залишити сиротинець і нарешті почати нове життя.

Еля сиділа в кімнаті, на своєму ліжку. Біля її ніг лежала валіза. Вона як завжди про щось думала.

-Евеліно, ти впевнена, що не хочеш повідомити тітку? Як не як, та вона твоя єдина родичка.-перебила її роздуми вихователька.

-В мене немає ніяких родичів!-сердито сказала вона і швидко встала з ліжка.-Дякую вам, Надіє Василівно.-дівчина взяла валізу і направилася до виходу,нарешті відчувши свободу.