Кому моляться боги?

Пролог. Щаслива знахідка

«Тривкішими од злота хай лишаться наші серця,

Ми зустрінемось знову, на небі чи серед людей»

Бо Цзюй-і "Пісня про безмірну тугу"

На припортових хвилях, наче прибулець з іншого світу, гойдався корабель. Моряків-іноземців, що по черзі сходили на сушу, цікавив не так їхній вантаж, як відхилена перед очима завіса таємниць цього далекого краю, де палахкотіли багряним дахи вузеньких провулків, майстерно вимощених бруківкою, де вітер гойдав паперові ліхтарі й панянки, ховаючись за розкішними віялами, сміючись позирали на чудних мужів.

— Вікторе, тихо, — біла долоня притислася хлопчиську до вуст, коли за цупкою тканиною, крізь яку не пробивалося світло, долинули важкі кроки. Юнак затамував подих, тонкою рукою міцніше притуливши брата до себе.

Кроки стихли. Серце хлопця закалатало, червоні очі напружено вдивлялися у темряву. Тяжку парусину раптом стягнула чиясь рука.

Матрос, що прийшов по бочки з вантажем, помітив двох хлопчаків не одразу. Метью обома руками вчепився в подерту братову сорочку й наготувався тікати, аж тут їх погляд перестрівся зі здивованими очима моряка. Здивування миттю обернулося на гнів.

— Ах, ти, паршиве пацюча! Ловіть його! Вирвати руки злодюжці! — вибухнув лайкою чоловік. Він потягнувся було до замурзаних хлоп'ячих комірців, проте Метт разом із братом встигли вискочити, вислизнувши йому з рук. Тонкі ноги чкурнули вогкою сирою землею, і хлопець розчинився у незнайомих вулицях, геть з-під очей матросів. Там лишилася й остання згадка про втрачений ним світ.

— А бодай би ви провалилися, байстрята! — все не вгавав матрос, беручись за бочку, — Та, грець із ними, зайдам однаково голови полетять.

Щойно на зміну тривозі погоні надійшли трудові клопоти, як корабель приготував ще одну несподіванку кожному, хто ступив на борт.

Місцеві купці та моряки-вантажники помалу обступили невеличкий рухомий згорток, з якого чулися глухі дитячі зойки.

— Що за галас? — літній чоловік скоса зирнув у бік корабля, звідки лунало безліч жвавих голосів, зневажливо перервавши свого співрозмовника.

Слід зазначити, що пихатість його виднілася не лише у манері розмови. Зухвалими були й одежі: дорогоцінні тканини оздоблював вогняний візерунок та розкішно вишиті ієрогліфи, а з одного плеча звисала хутряна накидка.

Однак, риси його обличчя не були подібні до образу людини з вищих чинів — занадто часто вискалювалися вуста, а погляд, хай і обтяжений втомою, раз по раз спалахував жагою битви.

Притримуючи рукою важкі тканини, він піднявся на борт пришвартованого корабля, самим лиш жестом наказуючи натовпу моряків-роззяв та найнятих за копійчину хлопчаків розступитися. За спиною у добродія дедалі гучніше чулося "хао, хао", підхоплене юнаками, що з'юрмилися довкола.

Він підчепив краєчок згортка складеним віялом, явивши світові біле, ба, ні, золоте немовля, що плакало, простягаючи до сонця рученята. Під поглядом чоловіка воно стихло й витріщилося на нього небесно-блакитними очима.

Обличчя добродія змінилося: спочатку він стиснув губи, ніби з відразою, потім, оглянувши дитину ще раз, заінтриговано посміхнувся самими кутиками вуст.

— Га? — моряк, що до того лаявся на братів-утікачів, озирнувся на ошатно вбраного чоловіка з почтом і лише тоді помітив немовля. — Та скільки ж на цьому кораблі дітиськ... Агов, жіночко, покиньте палубу, нам ще розвантажувати...

Щойно моряк підступив до нього трохи ближче, воїни із супроводу синхронно повитягали мечі, з металевим брязкотом спрямувавши їх на недалекого моряка, котрий, зачувши небезпеку, враз позадкував, піднявши руки догори.

— А, хлопчисько? Та ще один виплодок того, як його... Монтгомері! Та-а-а, татуньо ж бо його на тому тижні в корчмі у карти програв, тільки оце не згадаю, кому. Підкинув-таки свого вишкребка, а сам від вартових у воду шарнув ще в порту. Не знати, чи живий взагалі. Ну, ви теє, нам його віддайте, ми його продамо деінде, раби всюди потрібні, — моряк вишкірився посмішкою, у якій кілька зубів блиснули золотом, кілька зогнили, а ще кількох бракувало зовсім. Він швидко зметикував, що ця "жіночка", котра виявилася паном, може озолотити йому кишені, — А може, ви б самі забрали? Добрий служка вийде, красивий... — його балаканину обірвало вістря меча, що торкнулося одного з підборідь. Моряк позадкував і поспіхом узявся до роботи, лаючись уже на іноземців.

— Сяншен Шень, опівдні Вас запрошено на аудієнцію з імператором. — один із воїнів розкрив над паном паперову парасольку, закриваючи його від палючого полудневого проміння.

— Чудово. Гадаю, у мене буде для нього приємна звістка, — не звертаючи більше уваги ані на галасливих моряків, ані на місцеву юрбу, що охрестила немовля і гарним, і навіть юним богом, він звелів забрати хлопчика з собою, відвернувши його від того світу, який він не встиг побачити. 

Примітки: 

Хао - 好 hǎo - добре, красивий.

Сяньшен - 先生  xiānsheng - господин (поважне звернення)

Шень - тут - 神 shén - бог, прізвище. 向 - xiàng; xiang - наближений, зверений. Шень Ксянь - наближений до бога, подібний богу.