Діагноз "закоханий"

ер.10

У цей час до них підійшов Діма, котрий новий колега.

- То ти не один.

Ян зробив подобу посмішки.

- Гаразд, я піду.

- Бувай.

- До побачення.

Настала ніяковість між друзями, але швидко зникла.

- Хто це був?

- Неважливо.

- ..Ах та', тримай.

- Це гарячий шоколад?

- Ага.

- То от до чого ти питав. - Ян посміхнувся, - щиро дякую. Люблю його.

- Серйозно?

- Так)

- Тепер я знаю, що він тобі подобається.

- Як у воду дивувався, ахах.

Обидва лише посміялися з цього.

- Хочеш розповім кумедну історію?

- Ну давай.

- Не знаю наскільки вона кумедна, але розповім. Це було... Боже, коли це було? Напевно коли мені було 5-6 років, десь так. Але не суть. Я був ще тим дурнем. У нас вдома стояла величезна скарбничка. Та й там пристойна сума була. А я вирішив взяти її зі своєю подругою і покидати ці монети з вікна. І так ми висипали майже всю скарбничку, де лежали монети. Як я тоді від батьків отримав, ммм.

- Уявляю. Мабуть, літав по всій квартирі. Гроші як не крути.

- Щось типу того. Але ще більше я отримав, коли підпалив нашу кішку. Отоді я реально отримав.

- Кішку? Ти серйозно? Як так можна було?

- Не питай, - Ян знову зробив подобу посмішки.

- Весело, одним словом.

- Це словами не передати)). А в тебе шось таке було?

- Ну.. Я любив займатися паркуром в дитинстві. Звісно, там по дитячому, але мені подобалось. Якось хотів навчитися робити сальто і ледь не зламав двері на верхній шухлядці. Хоча чому «ледь»? Я їх зламав.

- Навіть хз плакати чи сміятися. А батьки що?

- Та нормально, до речі. Думав насварять.

Чоловіки посміялися та пішли далі. Вони просто спілкувалися про їхнє дитинство. Незабаром вони сіли на лаву, бо довго йти теж утомлює, хоча вони вже сиділи. Там вони знову продовжили розмову. Так година наблизилася до 21:00.

- Напевно, вже додому треба.

- Ну так, вже 9. Я проведу вас.

- Дякую. А то я минулого разу йшов і нас почав переслідувати якийсь мужик, так неприємно.

- Тобі краще не ходити одному.

- Так, але мені треба ввечері прогулятися з Данею.

- Цих годин не достатньо?

- Звісно ні. А це єдиний парк, який близько до будинку.

- Аа, зрозуміло. Ну, сьогодні я з тобою, тож, думаю, подібна ситуація не повинна статися.

Ян усміхнувся і вони пішли далі.