I helped Him

Я могла тебе поранити🫢

— Я могла б тебе поранити, — прошепотіла я крізь зуби, намагаючись залишити голос спокійним.
— Не змогла б, — відповів Барнс з іронічною усмішкою. — В мене хороша реакція. Так що, ми сьогодні поговоримо чи будемо так і стояти?
— Поговоримо, якщо відпустиш моє зап'ястя, — зязвила я, намагаючись стримати свою тривогу.

***
Він схопив мою руку і здавив її до синців. Чоловік був на дві голови вищий за мене, з чорними брюками і дорогою рубашкою, в руках золотий годинник, який блищав на сонці. Він був високий і накачаний, а від нього йшов запах крові, яка вже давно не вивітрювалась. Я ніколи раніше не помічала цього запаху, але тепер він стояв у повітрі, як неприємний натяк на насильство.
— Де ти була так довго? Уже 11 година, — зривається на крик він, його голос переповнений гнівом і роздратуванням.
— Вибач, я гуляла з подругою, ми трохи затримались, — заїкаючись відповіла я, відчуваючи, як сльози починають набігати. У горлі стояв ком, а в роті був присмак металу.
Удар. Він сильно б'є мене по щоці. Я ледь не відключаюсь, згадуючи моменти нашого спільного життя: подорожі, пропозицію руки і серця, його клятви завжди захищати і любити мене до останнього подиху.
Удар. Голова паморочиться, я відчуваю смак крові. Удар. Він підіймає мене і веде в нашу кімнату.
— Зараз я покажу тобі, що буває, коли неслухняні дівчата бродять по темних закутках, — говорить він, розлючено. Удар. Я плачу і прошу його не робити цього, але він не чує моїх молень.
Удар. Він зриває з мене футболку і брюки. Удар і ще один. Я відключаюсь, але відчуття залишаються.

***

Коли я згадую ту ніч, горло знову стискає ком. Мені стає погано, але я намагаюся не показувати цього. Він тримав мене залізною рукою недовго. Дві передні прядки волосся спадали на обличчя. Він був у чорній футболці та вільних сірих штанах. Я подумала, що якщо ти хотів поговорити, то ми можемо це зробити у моїй кімнаті.
— Звісно, — погодився він. Ми швидко дійшли до кімнати. В повітрі висів солодкий аромат духів. Я присіла на ліжко, а Бакі сів біля мене.
— Я хотів вибачитися за ту ситуацію. Я не мав морального права так себе поводити, — почав він.
— Все добре, я не ображаюсь, — сказала я, дивлячись у вікно, намагаючись приховати свої емоції.
— Ти погано спав? — порушив тишу Бакі.
— Так. Не знаю, як це працює, але коли ти біля мене, жахи зникають, — відповів він.
— Вибач, я мала прийти до тебе тоді, — сказала я.
— Ти не винна, я сам тебе образив. Думаю, так все і повинно бути, — додав Бакі, намагаючись заспокоїти мене.
В кімнату несподівано вривається Ванда.
— Оу, вибачте, але тобі прийшов букет з запискою. Йди подивись, — говорить вона.
— Ти не завадила. Я зараз йду, — відповідаю я, відразу йдучи до кімнати зборів, де кожен зайнятий своїми справами. На столі стоїть розкішний букет чорних троянд. Я підійшла ближче і помітила записку. Відкриваю її і бачу фотографію мого батька в армійській формі. Цю фотографію неможливо знайти ніде, окрім як вдома. На фото червоний хрестик на голові і підпис: «Я знаю все про тебе, а ти?»
Мої ноги підкошуються, руки пітніють, а в голові шумить. Стів підходить до мене і кладе руку на плече.
— Все добре?! — схвильовано запитує він.
Я стою, не звертаючи уваги на нього. Всі навколо спостерігають за мною. Мені стає погано, голова починає крутитися. Я ніколи не переживала за своє життя так сильно, але коли чіпають мою сім'ю, я готова перегризти горло. Різко сідаю, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.
— Ріно, з тобою все добре? — запитує Вдова, підходячи ближче.
Я протягую їй листівку, не промовляючи ні слова. Після цього, згадуючи зміст записки, швидко хапаю телефон і набираю номер батька. Гудки здаються вічністю, але нарешті він бере трубку. Я відходжу в тихий закуток.
— Привіт, тату, як ти? — говорю я, намагаючись приховати свою тривогу.
— Та все добре, доню. А ти як? Ніхто тебе не ображає? — відповідає він.
Коли я чую голос батька, ніби камінь падає з душі.
— Та що ти, хто мене може ображати? У мене все чудово! Добре, мені потрібно йти, робота. Я тобі ще подзвоню.
— Так, я розумію, папа, — відповідає батько і кладе трубку.
Я повертаюся до Месників. Всі шоковано дивляться на мене.
— Це хтось знайомий? — запитує Вдова, її погляд сповнений здивування.
— Це мій батько. Я навіть не можу уявити, кому це потрібно. Але слава Богу, з ним все добре, — відповідаю я, намагаючись зібратися з силами.

***

Я влітаю в його кабінет і гордо заявляю:
— Я хочу розлучитися!
Він піднімає погляд і спокійно встає зі столу.
— Послухай сюди, я дозволю тобі розлучитися тільки тоді, коли сам цього захочу. Ти мене зрозуміла? — говорить він, стискаючи мою щелепу, залишаючи лише кілька сантиметрів між нами.
— А тепер йди, інакше! — наказує він, відпускаючи мене і повертаючись до монітора ноутбука. На екрані видно мого батька на вулиці міста, який говорить з кимось по телефону. Але це не найгірше — він знаходиться під прицілом.
— Одне моє слово, і він матиме діряву голову. Ти все зрозуміла?! — лютує він.
Я швидко кидаю голову, сльози котяться по щоках, і хутко виходжу з кабінету. «Він монстр!» — проноситься в голові.