Бунтарка, або Таймер сновидінь

Розділ 9 | Песик

— Я помітила це. Мія змінилась непомітно, я навіть не згадаю певний момент.

— Це не потрібно, — промовив Річард, на мить поглянувши на сестру. — Навіть якщо й згадаєш, нічого не зміниться.

Я погодилась з ним, хитаючи головою. За звичкою я подивилась на екран мобільного пристрою. До початку наступного заняття було ще пів години.

— Річард, я б хотіла дещо сказати.

Він направив на мене уважний погляд, очікуючи. Зустрівшись з його зеленими очима, неочікувано я розгубилась. Я докладала зусиль, аби в той момент не відвести очей, горло наче стиснули.

— Вибачитись.

— Тобі немає за що, — він усміхнувся, торкнувшись мого плеча. Тепло під його рукою розповсюдилось до шиї.

— Ні, все ж я маю це зробити. Ми не спілкувались достатньо часу. Я гадала, що ти злишся на мене. — Це говорила не я. Це говорила моя совість, що почала поїдати мене зовсім нещодавно. Дивно, що вона все ще сиділа в мені.

Я не могла знайти відповідь, чому дивилась на Річарда таким усміхненим та тим, хто каже що забув образи, і не хотіла удавати далі, що все гаразд. Адже між нами точно не біла лінія, не та, котра об'єднує друзів.

Але ким ми були один одному?

— Енні, — він поклав на плече іншу руку. Під його вагою я хитнулась, але й зловила приємне відчуття стійкості. — Усе, справді, гаразд. Не переймайся. Ми були молодші та дурні.

Він дозволяв собі відводити очі, коли згадував ту ніч.

— Насправді, це я маю вибачитись, бо образив тебе. А твій жарт лише розвіяв сумний настрій на тій вечірці. — Знову посмішка. Наче щира, без докору та без таємних образ.

— То тепер можна вважати, що все гаразд? — Річард хитнув головою та з усмішкою розпатлав моє волосся на маківці. Я усміхнулась у відповідь, відчувши невелике полегшення в грудях. Наче серце перестало здавлювати з усіх сторін.

Хлопець розвернувся до сестри та вже збирався йти, допоки на його очі не потрапила дівчина. Вона йшла до нього з іншої сторони коридору, усміхнена та з блиском у погляді.

— Річард! — вона виголосила його ім'я і, коли опинилась поруч, кинулась з обіймами на хлопця. На його обличчі намалювалось приємне здивування. Він в мить взяв її за плечі, розглядаючи кожен сантиметр дівчини.

— Неймовірно, Лі. І не скажеш, що ти проходила реабілітацію.

— Це погано? — насупилась вона, трохи відсторонившись від хлопця. Але той з посмішкою додав:

— Аж ніяк. Досі сяєш як той промінчик.

Я усміхнулась їх зустрічі, відчувши вібрацію у руках. Поглянувши на телефон, я побачила сповіщення від незнайомого номеру. Я накинула рюкзак на плече, відкривши смс.

«На подвір'ї. Хутко. Т. Морган.»

По спині пробігли холодні мурахи. Я схопилась за лямку рюкзака, сильніше стиснувши її. Номер доведеться переписати на інший телефон: той, котрий мені віддав Форд. Батько, впевнена, не буде дуже щасливий побачити на моєму мобільному смс від бандита.

Я розвернулась в бік запасного виходу та попрямувала туди, сподіваюсь, що швидко знайду «проблему». Залізні двері тяжко відкрились під моїм тілом. Сонце знову засліпило зір, але всього на мить. Перед очима розкинулась жива картина: декілька компаній учнів розташувались на невеликому майданчику. Усі стихли та перемикнули увагу на мене, роздивляючись усього секунду, як згодом знову жвава бесіда заповнила подвір'я.

Хтось тихенько підкурював цигарку, хтось невідривно залишав мозок у телефоні. Але я не могла знайти його.

Я спустилась сходами, обійшовши куток будівлі школи. Пройшовши ще, я не споглядала знайомі кучері. Опинившись на парковому майданчику, я виглядала серед машин, але відкидала думку його присутності на цьому місці. І мої очікування, на жаль, не виправдались.

Оглянувши територію, я підійшла до його авто та хутко вмостилась на передньому сидінні.

— Може досі вам з'являтись на території школи? — він не встиг вимовити бодай щось, як я «напала» на хлопця. Той лише неемоційно перевів на мене очі. — А якщо мене помітять з бандитами? Якщо дізнається батько?

— Ти знайшла Лілі Діас? — стомлено промовив Том.

Я розгубилась на мить, пригадуючи це ім'я.

— Ні.

— Ти й не шукала.

Салон огорнула тиша, він продовжив видивлятись мої очі ще декілька секунд. Нахилившись ближче, хлопець потягнувся до бардачка. В ніс ударив солодко-гіркий аромат, мої очі зачепились за невеликий шматочок шкіри на його шиї. Засмагла, наче сонечко тільки-тільки почало пекти.

— Сподіваюсь, ти так витріщаєшся на мене не задля того, аби прокусити сонну артерію.

Том простягнув жовтий конверт.

— Хотілося б. За те, що створюєте мені неприємності, — я опустила погляд до його руки, не наважуючись торкнутись папера. — Що це?

— Твоє завдання, — буденно відповів той, всівшись зручніше.

— Всередині?

— Ні, — його карі очі зустрілись з моїми. — Тобі потрібно підмінити цей конверт на такий самий, тільки справжній. В кабінеті твого батька, у відділі поліції.

Здуріли зовсім?

— У його столі є багато шухляд. Це, — він простягнув маленький срібний ключик, — відкриває ту шухляду, де лежить такий конверт. Підміни їх. Це все, що від тебе треба.

— І як, по-твоєму, я маю це зробити? — очі заполонились гнівом. Я невідривно споглядала на річ у його руках і прокручувала в голові безліч варіацій покарання, якщо батько побачить мене за цією справою. — За твоїми словами це дуже легко.

— Тому і не затягуй з цим.

— Але це важко! Він не залишить мене одну в кабінеті!

— Мені начхати, — він навіть не кліпнув, неемоційно дивлячись на мене. — Аби до вечора все було готово. Забереш конверт додому. Я потім напишу.

— Але...

— Давай, вали звідси, — він відкрив двері машини та силоміць виштовхнув мене. Я все ще стояла поруч з його авто, допоки той не виїхав з майданчика.

Кепські справи.

Вже почалось заняття. Але я не бажала нехтувати часом та пішла назад до школи, дібравшись власної шафки.

Я мала на меті одну спробу, але разом з нею і деякі сумніви.

Есе з профорієнтації, яке учні пишуть задовго до подачі заявки та самих підписів батьків. Для цього в мене було в запасі ще декілька місяців, але якщо я настільки молодець, то чому б і не скористатися цим.

— Знову догоджаєш Алану.. — вирвався шепіт з моїх вуст, коли очі бігли текстом, шукаючи механічні помилки.

Ненавиджу...

Після переходу до нової школи, потрібно було відредагувати лише місце закладу, в якому я навчалась. Але це лише в користь, бо небезпека навколо лише підвищили бажання поїхати подалі від дому.

Склавши лист навпіл та ще раз так само, я кинула його до відкритого рюкзака. З темряви тканин виглядав жовтий кутик, на якому я зосередила погляд лиш на мить. Застібнувши блискавку, я накинула на все ще жахливо болісні плечі рюкзак та збиралась йти до виходу.

— Енні, — голос Мії змусив зупинитись. Я обернулась до коридору, поглядом шукаючи її. Побачивши поруч з нею вже знайому струнку дівчину, всередині відчула легке здивування. — Я разом з Лілі йшла до спортзалу. Вона покликала мене до групи підтримки.

— О, звучить цікаво, — я змусила себе видавити посмішку, зіткнувшись в думках із нерозумінням гарного настрою подруги. — Будеш займатись?

— Так! Вже після цьогорічного балу збираюсь виступати за команду Річарда! — її округлі щічки сяяли наче сонце на безхмарному небі. Певно, вона не шукала підтримки з мого боку. Лише розповіла подальші дії. — Це Енні Берінгтон, я тобі розповідала за неї.

На обличчі дівчини розпливлась дивна усмішка. Я простягнула їй руку, привітавшись. Вона, в свою чергу, лише вирівняла стрункі плечі та ледве торкнулась чорних пасм. Її темне волосся нагадувало волосінь, наче в ляльки. Її шкіра була рівномірно засмаглою, але без перебільшень.

— Я – Лілі, приємно мати справу, — її високий, наче водночас ніжний та терпкий голос врізався у вуха. — Мія, ми трохи поговоримо. Ти можеш приєднуватись до дівчат.

Подруга усміхнено захитала головою та пішла повз, майже підстрибуючи як заєць.

Мої очі зустрілись з її темними, в яких миттю прослизнула блискавка.

— Отже, Енні Берінгтон.

Мої брови зустрілись на переніссі, як тільки до вух лунав її буденний, без неприємної різкості голос.

— Я Лілі Діас, — відтепер вона простягнула руку, на губах залишивши гидку усмішку. — Тепер мені ще приємніше познайомитись, Енні.

На мить я застигла в нерозумінні. Знайоме ім'я.

— Чому? — я не відповіла на її жест, засунувши руки в кишені. — Я якась особлива?

— Ну то так, молодець, — вишкірялась наче кінь. — Вмієш думати й вже чудово!

— Тобі щось треба від мене? Якщо ні, то не витрачай мій час.

Я б подружилась з новою подружкою Мії та можливої дівчини Річарда. Але, на щастя, не мала вільних хвилин.

— Я б не розмовляла так зухвало, Енні, — усмішка зникла. Вона була налаштована на гнів.

Зачекайте. Лілі Діас? Та, котру відчайдушно шукають Форд та Морган? Цікаво, мені перепаде винагорода за її знахідку?

— Знаєш, існує дуже проста фраза: «Діти завжди будуть розраховуватись за гріхи їхніх батьків». І, якщо мені випала така нагода, то чому я маю нести цей тягар одна? Як гадаєш?

«Треба, аби ти підставила одну дівчину», «Лілі Діас» — я пригадувала зухвалий голос Моргана і розмову про цю дівчину. І не знала, чи була вже втягнута у «війну» з нею, чи ні.

— Що тобі треба? — стомлено промовила я.

— Взагалі, аби ти зникла з мого життя, — вона гралась. — Але зараз я хочу аби ти зникла з життя Мії. Вже.

Гралась зі мною. В емоції, слова. Я вперше дивилась на неї, у нахабні очі, на велику родимку на її щоці, на пухлі рожеві губи та незрозумілу ненависть. Вперше, але не вона. Отже, війна вже почалась?

— Причина?

— Твоя родина занадто опікається бізнесом мого батька і...

— Можеш говорити не загадками? — я втомилась слухати її психічно-нездорову мову. Я не розуміла жодних її слів, не розуміла дій. — Не хочеш непорозуміння, то кажи як є. Ти набридаєш.

Ще одна спроба завести подружку минула мене, як той холодний вітер.

— Ну як скажеш, Енні, — усмішка. — Адам не одноразово арештовував мого батька, я теж часто відвідую відділ поліції. Втомилась, якщо чесно. Тому аби не я одна страждала, будеш страждати і ти.

— До чого тут я?

— Так само як Алан причетний до арешту мого батька. Так само причетна і ти.

На її губах розтягнулась усмішка. Вона пройшла повз, змусивши тілом відчути холодні мурахи по всій спині. Я не оберталась в слід, зробивши спробу вдихнути повітря.

Звідки вона знала?

Якщо Лілі знала мою причетність до Алану, то чи могло б це відобразитись на мені зі сторони батька? Чи дівчина бажала власноруч це зробити? Але ж поки я нічого не зробила їй.

Хто її батько?

Стиснувши міцно лямку рюкзака, я попрямувала до виходу. Як тільки мої ноги опинились за порогом будівлі, я з легкістю змогла наповнити легені свіжим повітрям. Через певний час я вже опинилась навпроти поліцейського відділення. Висока будівля зі скла зустріла тінню, що змусила відчути неприємний холод усім тілом.

— Здрастуй, Енні! — неподалік пролунав басовитий голос, на який я обернулася та привітала його власника. Чоловік років сорока на вигляд, якого зустріла при вході, на моє прохання проводив мене до головного коридору.

У великі вікна проникали промені яскравого сонця. Повітря гуляло коридорами, я лишилась сама серед похмурих стін. У мене був вибір піти, але я продовжувала стояти там і чекати якогось осяяння. Ніби всю працю зроблять за мене. І якщо все піде не так, покарання теж отримаю не я.

Фантазії.

«Шеф поліції Адам Берінгтон» — свідчила позолочена табличка на дверях, біля яких я зупинилася і довго не наважувалася постукати. Я дістала своє есе та розгорнула, знову пробігши словами.

Зітхнувши, я постукала у світло-коричневі двері. У відповідь почувши лише сухе «так», я прочинила їх, і тихий скрип пролунав приміщенням. За столом я виявила батька, який весь занурився у папери. Він одразу підняв на мене безпристрасний погляд. Але згодом в його очах промайнуло легке здивування.

— Енні?

— Мені потрібен підпис, — я одразу підняла догори папірець, змушуючи себе не обернутись назад до виходу.

— Що за підпис? — він відірвався від паперів, вирівнявши спину. Уважно слідкуючи за кожним моїм рухом, батько продовжив сидіти в кріслі.

— Есе з профорієнтації.

Я підійшла ближче до столу, простягнувши звернутий папірець. Батько прижмурив очі, бігаючи текстом.

— Поліція? — він глузувати нахмурився, витріщивши очі. Я гадала, то було риторичне запитання. Але як він очікував відповіді, то, певно, ні...

Господи, чоловіче, просто підпиши!

— Щось не так?

— Чого б це ти пов'язувала життя з поліцією? — він все ще тримав папір, опустивши руку на стіл. Через декілька секунд він підвів на мене зацікавлені очі.

— Подобається справедливість. В нашому житті її замало.

— Печатка потрібна?

— Можеш поставити її на окремому аркуші. Можливо, я ще щось допишу.

Він виконав моє прохання швидко, продовжуючи займатись власними паперами. Я удавала, ніби передивлялась власне есе. Але насправді билась подумки, як же його викурити з кабінету.

— Там, — я жувала слова, благаючи дати небесами мені хоча б якусь думку. — На першому поверсі.

— Що там? — він не підіймав голову.

— Там питали за містера Діас... Та його доньки. Здається, її звати Лілі.

Адам неочікувано зупинився і підвівся з місця. Витріщившись на мене, він бажав почути ще щось.

— Якийсь чоловік. Поблизу дверей. Він, звідкись, знає мене як твою доньку.

Брехати то не моє, але принаймні виходило. Батько не промовив ні слова, покинувши кабінет. Я почекала, доки його кроки стихнуть в коридорі та кинулась до столу.

Як казав Морган, стіл приховував у собі досить багато шухляд. І тільки один з них був із замковою щілиною.

Я спробувала потягнути на себе ручку і, на диво, шухляда від'їхала. Навіть, не знадобився ключик. В очі відразу кинувся жовтий конверт.

Я не гаяла часу, розстібнувши рюкзак, та замінила конверт на інший. Справжній я сховала поміж книжок, аби він не випав через мої діряві руки. Виконавши прохання Моргана, я намагалась якомога хутчіше покинути приміщення та саму будівлю. Страх просочувався у кров. Я боялась бути спійманою. Боялась, що не вийде. Боялась болю...

Врешті решт, опинившись вдома, я не помітила ніяких змін. Після повернення батька, він не поставив ніяких питань, навіть не дивився в мою сторону. Але відчуття тривоги всередині не покидало мене. Я не тремтіла, не тремтіли пальці рук, вуста. Тремтіла думка про власну безпеку.

На годиннику майже дванадцята. Ніч огорнула вулиці міста, що потроху засинав.

«Знову вони становлять небезпеку моєму становищу. Тільки нещодавно я отримала покарання, як Алан знову вчепився проханням. Вони мають на меті підставити Лілі Діас. Ученицю старших класів сьомої школи. Я б не зрозуміла їх дій, допоки не познайомилась з дівчиною самостійно. Її батько в центрі подій. Але ким був батько? Можливо, саме з ним пов'язаний жовтий конверт?..»

Мої очі перемкнулись до рюкзака, що валявся поблизу ліжка. Я не виймала конверт, не знаючи, чи буде він у пригоді завтра. Том не говорив, коли прийде за ним. Отже, треба тримати його поруч. Завжди..

— Цікаво, що там... — шепіт торкнувся моїх вуст. Я вмостилась на підлогу, спершись спиною на ліжко. Мій погляд довго видивлявся тканину рюкзака. Руки починали свербіти від нестерпного бажання дізнатись таємницю Алану. Можливо, це допомогло б мені відчепитись від них.

Шум за вікном сполохав мене. Я підірвалась з місця, прикриваючи блокнот на столі. З темряви було видно лише як миготіли тіні. Моє серце забилось швидше, коли рама вікна почала рухатись догори.

Знайомі руки, кучері та нахабне обличчя.

Я набрала у груди повітря, намагаючись заспокоїти шалене серце.

— Том?

— Не чекала, бачу, — він зістрибнув на підлогу, обдивляючись кімнату. Стряхнувши долоні, він підійшов ближче. — Гарненько в тебе.

— Батьки вдома, якого біса?

Шепіт змішався з гнівом. Думки про те, що звуки могли розбудити батька лякали. Я поглядала на двері, вирішивши підперти її стільцем на всякий випадок.

— Що то в тебе? — хлопець потягнувся до блокнота, котрий я лише встигла закрити. Я вирвала річ з його нахабних лап та сховала за спиною.

— Не твоє, то ж не чіпай.

Том лише зі здивуванням вигнув густі брови, видавивши посмішку:

— Ясно, дівчачі секретики.

— Що тобі треба? — так, я налаштована ворожо.

— Прийшов за своїм, — він продовжив обдивлятись кімнату, склавши руки в кишенях чорної кофти. Бублики вже не здавались бубликами на його голові, коли кімнату освітлювала лише невелика лампа на столі. Та й риси обличчя здавались грубішими.

Я потягнулась до рюкзака, діставши конверт. Том пильно видивлявся його кутики та на збереженість країв. Сховавши конверт до кишені, він розпатлав моє волосся на голові з хтивою усмішкою:

— Молодець, Песик!

Я обурилась його діям, відштовхнувши хлопця. Через мить той вже щез у вікні кімнати.