Бунтарка, або Таймер сновидінь

Розділ 27 | Довіритись

Автомобіль загальмував в декількох сантиметрів від мого тіла. Я налякано застигла, очікуючи. Дверцята ляснули й почулись кроки.

— Дурна під колеса стрибати?

Знайомий голос.

Світло фас досі засліплював. Я зробила з долоні піддашок, видивляючись водія.

Фігура опинилась навпроти. Я впізнала ті гнівні очі, котрі так чекала. Видихнувши з облегшенням, я стисла руку Уітні.

— В домі Альянс. Будь ласка... Допоможи, — я відчула як тремтів мій голос. Гнів на його обличчі вщух і на зміну з'явилось дрібне хвилювання. Він кивнув до автівки й сів на водійське місце. Я потягла подругу до задніх дверей та відчинила їх.

— Я не полізу до нього! — вона вперлась на місці, наче стовп. Я видихнула, намагаючись трохи заспокоїти серце, що продовжувало шалено битись в грудях.

— Хочеш померти? Давай! — вона втупилась в мене злим поглядом. Я відкрила дверцята на переднє сидіння. Перед тим як сісти, я додала: — Я й так доклала зусиль, щоб витягти нас. Тож, будь ласка, Уітт.

Вона тяжко видихнула, проковтнувши грудку.

— Як ти втекла? — звернувся до мене Томас, повернувши ключ.

— Відпустили.

— Відпустили? — його брови злетіли вверх. — То точно був Альянс?

Я кивнула, торкнувшись чола. Тривога не вщухала всередині, навіть коли поруч був захист. Я рівномірно дихала, зосередившись саме на цьому.

— Я подумала то Алан, бо...

Я застигла на мить. Дзвінок, що відбувся паралельно гудкам, коли я телефонувала Форду, можливий збіг. Та чи варто підставляти його напарника просто здогадками?

— Джеймс у Лос-Анджелес, як Ернест.

— Туди поїхали батьки сьогодні... — я замислено кинула очі до вікна, обхопивши холодними руками свою шию. — А де Форд та...

— Він мав поїхати слідом за Купером, — тихо промовив Томас.

— Треба подзвонити в поліцію! — ми обернулись до Уітні, що гарячково обіймала себе руками.

— Це дім поліцейського, вони мають вже їхати. Там же сигнал... — я спинилась, згадавши непрацюючі ліхтарі. Вони вимкнули світло в районі. Сигналізація не спрацювала, бо її ніхто не ставив. Демі поїхала, навіть не пояснивши як. Я видихнула повітря, відкинувшись на спинку сидіння й промовивши майже пошепки: — Треба подзвонити в поліцію.