Бунтарка, або Таймер сновидінь

Розділ 26 | Сподіватись

30 листопада 2019 року. Субота.

Приміщенням розливався знайомий ритм пісні Mr. Little Jeans «The Suburbs». Я тихо наспівувала текст, переписуючи до великого зошита домашнє завдання з французької.

— We were... Already... Already... Bored. — співала Уітні, кружляючи поруч з Едвіном. Хоч її спів нагадував ведмедя, котрому наступили на вухо, але я не звертала уваги.

Сонце майже сховалось за високими будівлями, відбиваючи жовтогаряче сяйво у її вікнах.

— Як сказати «належати»? — я притисла олівець до вуст, кинувши задумливий погляд на подушку з червоними та чорними лініями.

«Томас би підказав», — подумалось мені і я несподівано всміхнулась цій думці. Вдаривши себе олівцем по чолу, я нахмурилась та сварилась. Всміхатись Томасу Моргану? Краще собі наступити на горло. Та й занадто часто він з'являвся в моєму житті.

— Kids wanna be so hard! — все ще завивала дівчина, рухаючись різко й водночас плавно, наче хвилька.

— Уітні!

Вона здивовано глипнула на мене, поклавши руки на спинку стільця Едвіна. Хлопець сидів спиною, але коли почув мій галас – прикрутив музику.

— Ти можеш співати, але не так голосно. — Спокійно промовила я. — Ти закінчила з моїм завданням?

Вона невдоволено цокнула язиком й ліниво всілась на стілець, поруч з хлопцем.

Наче дитина.

— Я просила вибачення.

— Ти спитала, яким чином я могла б пробачити вашу брехню, — всміхнувшись, я взялась за телефон. Увівши слово в перекладач, я переписала бажане до зошита.

Взявши учора завдання, котрі я мала зробити для покращення єдиного балу, а сьогодні – підручники з дому, я випросилась в батька посидіти вихідні з компанією двох друзів. Коли Едвін дізнався, що я знала правду, самостійно запропонував допомогти. А я й не пручалась, бо ще тримала образу. І не виконане завдання.

Нудота турбувала менше, я почала їсти більші порції, заповнюючи давно порожній шлунок. Я раділа, що знову відчувала апетит. Демі не могла помітити мій стан, бо сама страждала подібним.

Тільки я отруїлась наркотиками, а вона – дитиною.

— Енні, — гукнув хлопець, на голос якого я підняла зацікавлені очі. — Математика готова.