Бунтарка, або Таймер сновидінь

Розділ 20 | Енні та Хіпі

25 листопада 2019 року. Понеділок.

Салоном автомобіля гучно розливалася музика, яку наспівувала одна й та сама трійка, іноді пританцьовуючи в такт мелодії. Уітні сиділа за кермом, намагаючись не відриватися від дороги, виглядаючи провулки, які час від часу ми проїжджали. Едвін сидів поруч із нею, спереду, так само оглядаючи місцевість за вікном транспорту, що їхав.

Я здивувалась, коли Уітні сіла за кермо. І здивувалась, як легко Едвін пустив її у власне авто. Але дівчина показала мені тимчасове водійське посвідчення та заспокоїла мене тривожну.

Краєвид змінювався лише кілька разів; коли ми виїжджали з житлового району західного Окленда, я ніби відкривала для себе новий світ. За всі свої сімнадцять (а скоро і вісімнадцять) років мені доводилося бачити лише свою вулицю, школу і відділок поліції. А, ну ще штаб Алану та Бей Фарм, звідки ми діставали п'яну подружку. Попри те, що я єдина дитина в сім'ї (поки що), і зайнятися особливим мені було нічим. Я росла в суворих обставинах, строго за правилами. Це страшенно напружувало, але з цим я нічого вдіяти не могла.

Незабаром ми проїхали озеро Меррітт і, нарешті, центр міста. Сутінки настали досить швидко. Вогняні промені сонця відбивалися у великих вікнах офісних будівель. Окленд занурився в теплу атмосферу, попри свою небезпеку.

Я відхилилася на спинку сидіння, але одразу відчула дискомфорт у попереку. Потягнувшись рукою до місця, де мене і придавило, я натрапила на дивної форми предмет. Я мимоволі насупилася, але все ж дістала його. І це бита.

І чому я не помітила її на самому початку? Настільки маленька? Я взяла її до рук і розглядала зі звичайним інтересом, у думках запитуючи, навіщо вона Едвіну. Адже машина належала його матері. Що ще більше викликає запитань.

Покрутивши в руках дерев'яну биту, я помітила невеликий напис на самій руків'ї: «Енні Бер з любов'ю У. та Е.». Я здивовано насупилася, не розуміючи, до чого тут моє ім'я.

— Едвін, чого тут в тебе валяється зброя? Ним легко можна покалічити...

Хлопець з подивом зазирнув на заднє сидіння, де вмостилась я, та розчаровано відкинувся на власне. Уітні спочатку не зрозуміла його дій, доки не обернулась.

— Едвін! — вона вдарила його по плечу, сварившись. — Я ж просила надійно сховати!

— Я взагалі не думав брати сьогодні машину! Ось і поклав.