Бунтарка, або Таймер сновидінь

Розділ 28 | Турбуватись

Голова видавала болісний укол, розповсюджуючи тілом відчуття легкої розслабленості та відчуженості від реальності. У вухах іноді відчутний дзвін, але я прикривала очі й за деякий час він минав.

Наче сьогоднішнього вечора не існувало.

Моя рука знову потягнулась до чарки з прозорою гіркою речовиною, котру я висушила за пару секунд. Скривившись від гіркого присмаку, я сильніш прижмурила очі та стиснула пальці в кулаки.

Музика ритмічно відбивалась у мізках разом з головним болем.

Чоловік-бармен з короткою зачіскою та татуюванням над лівою бровою хтиво розплився в посмішці, забравши пусту чарку.

— Поганий день? — м'язиста рука міцно тримала пляшку. Етикетка виблискувала від невеликих ламп, що звисали над барною стійкою. Сині літери пливли в очах, але я точно пам'ятала назву напою.

Я мляво хитнула головою, втягнувши повітря. Очі хутко обдивились зал, наповнений бадьорими та веселими людьми, та повернулись до поверхні. На ній вже стояла наповнена чарка, а поруч на біленькому блюдці лежало декілька часточок апельсина. Я підняла очі до бармена та стиснула вуста вдячній посмішці. Хоч я знала, що та вийшла кривою.

Я-всередині боролась із Я-ззовні, котра бачила в що перетворилось життя Я-справжньої. Можливо, я не хотіла пити, не хотіла забуватись в алкоголі. Я категорично проти сп'яніння, але чомусь руки самі тягнуться. Мозок хоче спокою хоча б в такому стані, але чим більше спирту з'являлось в моїй крові, тим болісніше врізались гнітючі думки.

Я хотіла втекти. Вже стояла на касі на автовокзалі, але коли вибір пав на місто... Куди тікати? Та й що робити в невідомому місті? Як продовжити жити далі? Чи вб'є мене Альянс, коли я зустрінусь з ним наодинці?

Ці думки зжирали мене зсередини, не даючи спробу зробити ковток свіжого повітря.

Я не купила квиток в інше місто, бо просто розгубилась.

Все життя мріяла втекти й коли я вже на крок від цього – спинилась. Дурна, наївна.

Я боюсь. Боюсь почати щось нове й незвичне для мене. Все життя провести в небезпеці й відчути бодай хвилину спокою – це перевертає все всередині тебе, змушує спинитись.

Пальці торкнулись холодної склянки, й тільки вони піднесли її до мого рота, як чиясь рука в мить потягнула бажане назад.