Бунтарка, або Таймер сновидінь

ПРОЛОГ

29 вересня 2019 року. Неділя.

Здавалося, світ настільки величезний, що можна сховатися від жахів у будь-якому його куточку.

— Кликали? — тихе скрипіння дверей не змусило звернути увагу на високу постать, що зупинилась в прорізі, чекаючи дозволу. Помітивши кивок у відповідь, хлопець зачинив двері й залишився недалеко від широкого столу.

Але доля полюбляла знущатись і обдарувала тебе мерзенним життям, змусивши страждати й шукати втіху навіть в незначних моментах. Але сховатися ніде.

— Скажи мені, Маркус, — не обертаючись до помічника, чоловік так само знаходився навпроти широких вікон, коли його монотонний голос заповнив просторий кабінет, — чи є більша насолода в житті, ніж коли знання належать лише тобі? І це прекрасне відчуття, коли ти спостерігаєш за невпевненістю людей у своїх діях, думках.

І ось знову ти стоїш посеред тротуару і з сумом дивишся на вивіску улюбленого кафе, сподіваючись, що його закриття триватиме недовго. І ти знову зможеш насолодитися смачною кавою ввечері неділі.

— Я не зовсім розумію вас, сер, — густі брови помічника зійшлися на переніссі, а зелені очі опустились до фотографії, закріпленої поміж паперів на жовтій палітурці. — Це стосовно..?

— Так.

Проводжаючи захід сонця, спекотні проміння якого відбивались у вікнах високих будівель Окленда, ти зітхнула і сіла на велосипед, крутячи педалі в місце, яке зазвичай називали «домом».

Ще декілька хвилин спостерігаючи за копною світлого волосся, доки і зовсім вони не зникли з поля зору, чоловік обернувся і підійшов до широкого столу. Посунувши до протилежного краю жовту теку, він розвалився на шкіряному кріслі. Широкої постаті чоловік не спускав суворого, і водночас хитрого, погляду з хлопця, який вирячився на фото дівчини.

— Це ж не просто випадковий збіг обставин, сер, авжеж? — у відповідь він отримав кивок. — Збираєтесь втягнути її у свою гру?

— Не просто гру, Маркус, — його уста з помітними тріщинами розпливлися в загадковій посмішці. — Ця лінія її життя неминуча. Рано чи пізно це повинно статись. Тож, навіщо тягнути кота за хвіст?

— Я не буду їй нянькою.

— Але відповідальний за її життя відтепер ти, — зловтішна посмішка ще більше розпливлась на потворному обличчі чоловіка, який слідом підняв прозорий стакан з улюбленим напоєм. — І нехай впаде з її голови хоч одна волосинка — я вб'ю всіх, хто наважився її доторкнутись.

Але як сильно не горіло б в тобі бажання сховатися — тебе все ж таки знайдуть.