Життя по сценарію

59

Дамбл: ти відіграла важливу роль. Але всьому приходить кінець. Ти народилася з сильною хворобою, а цей браслет пришвидшив процес,–він покрутив в руках те прокляте залізо.—Я змусив Темного Лорда вбити твоїх батьків. Через твою слабкість вони могли завадити тобі поступити в Гоґвортс, а це в мої плани не входило. Єдине неправдоподібне пророцтво і Волдеморт став маріонетокою в моїх руках. Я знав, що одного дня народиться дитина з силою, яку світ ще не бачив. І ось, ти переді мною.

В голові, щось перемкнулося. «Том зняв його, він сильно розізлився на нього»,–згадала я Міртині слова. Дамблдор розізлився на Редла, коли той пішов проти його волі, знявши браслет, і щось йому зробив. Попередження давно було в моїй голові. Я не могла в це повірити. Людина, яку ти закриваєш своє спиною від пуль, виявляється людиною, в якої був той самий пістолет.

Ноги стали ватні. Я не змогла більше стояти, тому сіла на підлогу і обійняла руками коліна.  
По щоці стекла сльоза. Я озирнулася навколо. Рон обіймав за плечі Герміону, яка плакала і з жалем дивилася на мене.
Гаррі стояв не менш шокований.
В Драко на обличчі застиг болісний вираз.
Мама плакала. Луціус з тіткою Белою були поруч з нею. Цікаво, вони знали? Всі не в тому стані, щоб щось зробити Дамблдорові. Навіть я. І в цьому немає сенсу. Вже нічого немає сенсу. Це кінець.

Я закрила очі і уявила себе маленькою дівчинкою. Такою беззахисною. Дівчинкою, яка ще не знає наскільки жорстокий світ. В якої є все, що тільки можна побажати: великий дім, люблячі батьки і старший брат, який своїми обіймами може захистити від страшної грози. Я уявила, як ми з сім'єю спокійно сидимо за столом і в нашому світі немає ні Волдеморта, ні Дамблдора, ні таємниць, нікого. Лише ми, щаслива сім'я.

Я відчувала, як по моїх щоках не перестають текти гарячі сльози. Я розплющила очі. Образ  щасливої сім'ї враз розвіявся. Весь стіл був забризканий кров'ю. Половина кімнати зруйнована. Дім холодний і чужий.

Мій погляд зупиняється на паличці Дамблдора.

В очах потемнішало. Лунає «Авада Кедавра», чийсь пронизливий крик і... темнота.
Розплющую очі. Біла стеля. Значить
жива... Сподіваюся.

Все тіло ломить. Таке відчуття, наче мене відлупцювали, не пропустивши жодного міліметра. Підводжуся і сідаю на ліжку. Ледь не підскакую, коли до мене підбігає жінка в медичному костюмі.