Життя по сценарію

61

*Рік потому*

Я сиджу в літаку, Драко поруч. Це мій перший політ, тому трохи страшно.

Т/І: тепер ти скажеш куди ми летимо?–запитую я, всміхаючись до хлопця.

Драко: нє-а! Прилетимо, тоді дізнаєшся,–він розпливається в усмішці.

Діло в тому, що ми запланували полетіти на відпочинок, але місце куди ми летимо Драко вибрав сам, щоб зробити сюрприз. Хоч як мені кортіло дізнатися куди саме–все марно.

Літак починає набирати швидкість до зльоту. Я міцніше стискака руку хлопця.

Т/І: Драко, поговори зі мною, бо я зараз від страху зомлію!

Блондин нахиляється до мого вуха і шепоче:

Драко: Ангел, час приймати ліки.

Т/І: що? Ні, ні, ні,–мої очі наповнюються слізьми. Все навколо ропливається, звуки віддаляються. Мить, і перед очима суцільна темрява. Відчуваю дотик на руці і голос Драко.

Драко: сонце, прокинься,–його голос звучить стурбовано.

Розплющую очі. Біла стеля. Сон. Це був ЧОРТІВ СОН!

Т/І: Драко,–мій голос звучить так тихо, що я сама ледве його чую.

Драко: я тут, все гаразд,–він допомагає мені сісти, і я через силу випиваю ліки.

За останній рік мій стан здоров'я замітно погіршився. Я не пам'ятаю дня, коли останній раз виходила з лікарні Святого Мунґо. Весь цей рік я провела тут. Це жахливо. Ще жахливіше те, що з кожним днем мені стає все гірше. Вночі бувають напади, я кричу і сильно б'юся в істериці, а на ранок, майже, нічого не пам'ятаю. Хвороба поступово пожирає мене зсередини. Я відчуваю сильний біль у всьому тілі, але найбільше моральний. Я не можу дивитися, як мої рідні кожного дня приходять до мене, натягуючи фальшиві усмішки. Мені боляче, що я не можу бути поруч з ними в нормально світі. Кожен з них говорить підбадьорливі слова, кожен з них говорить, що скоро все буде добре, лиш в очах читається великий сумнів, тільки надії злітають з їхніх вуст. Мама, яка запевняє, що я одужую, кожен раз приходить з червоними від сліз очима. Драко завжди намагається підняти мені настрій, а коли я сплю, чую крізь сон його плач.

Т/І: можеш принести мені чаю?–різко запитую я.

Драко: так, звісно!–в його голосі вчуваються нотки радості. І не дивно. Останні часом я майже не їм, тільки через силу і то не завжди.
Він підривається з місця і виходить з палати.