Життя по сценарію

60

Ледве знайшовши вбиральню, заходю в саму останню кабінку. Переодягаюся в чорний спортивний костюм, а старий одяг викидаю в  корзину для сміття. Накинувши на голову капюшон, виходю з туалету.

Всі навколо надто заклопотані, щоб мене помітити. Непомітно виходю з лікарні Святого Мунґо. Заходжу в стару крамницю, і так же ж успішно покидаю світ магії.

Легені наповнюються свіжим повітрям Лондона. Мені потрібен час на роздуми.

Підходю до мосту Лондона і застигаю в шоці.

Т/І: що за фігня.

Міст майже порожній, немає жодної машини. Тільки люди з незадоволеними виразами обличчя кудись поспішають. Пройшовши пару метрів, я не зустріла жодної посмішки.

Ми радіємо тільки тоді, коли для цього є причина. Наприклад: подарунок, приємні слова, гроші,–я всміханулася сама до себе. Жаль що ми не цінуємо те, що в нас зараз є.

Мою увагу привертає дівчина. Вона стоїть за перилами моста. Люди настільки зациклені на собі, що не помічають її.

Т/І: хоч стрибнути?–задаю дурне питання.

Дівчина дивиться на мене червоними від сліз очима.

Дівчина: а хіба не видно?–кричить вона.

Я спираюся на перила поряд з нею.

Т/І: скільки тобі років, дитино?

Дівчина: вісімнадцять.

Т/І: ооо, і якого ти тут стоїш? В тебе ще все життя попереду.

Дівчина: немає в мене нічого попереду!–зривається вона на крик і починає сильно плакати.

Т/І: в тебе хтось помер? Чи ти смертельно хвора?

Дівчина: ніхто в мене не вмирав! І не хвора я!

Т/І: хіба? З головою точно маєш проблеми, і до лікаря не ходи.

Дівчина: ти нічого не розумієш.

Т/І: ну то поясни, якщо вже зібралася стрибати.

Дівчина: я сильно посварилася з хлопцем!–підступила нова хвиля сліз.

Т/І: так, а далі?

Дівчина: що далі?! Це все!

Т/І: а батьки? Про них подумала?

Дівчина: в них є моя менша сестра! Вони її всеодно більше люблять.

Т/І: одні люди готові віддати все, щоб просто жити! А інші, такі ідіоти як ти, — віддаються в лапи смерті, бо в них бачте, все так погано!–тепер кричала я.—Давай, стрибай! Чого чекаєш? Чи тебе підштовхнути?