Сонячні промені падали на землю, світячи перехожим в очі. Від чого вони заплющували очі, а потім продовжували рух,повертаючись в буденний режим.
Хтось ішов на роботу, в школу або універ. Неважливо куди, головне, що вони рухаються, а значить живуть.
Спалах від фотоапарата, вивів Чана з думок. Він відвів погляд, дивлячись в карі очі навпроти.
—Фелікс.Що ти робиш?
На обличчі блондина, зʼявляється посмішка.
—Ти такий красивий, коли задумався! Але особливо коли посміхаєшся.
Тепер уже посмішка зʼявляється на обличчі Чана.
І знову фото. Тихий звук непомітно зникає, так само як і зʼявився.
—Ей, так не чесно!
—Все чесно! Ти б ніколи не посміхнувся, якби я тебе попросив!
Фелікс скільки разів говорив, що його посмішка прекрасна . І це не було брехнею. Саме в тяжкі моменти,вона допомогла. Була тим самим сонячним промінням, в дощовий день.
—Ти ж знаєш...
Чан не встиг договорити, як Фелікс почав його лоскотати. Гучний сміх розлетівся парком.
—Ей...хахаха...припини....хаахах
Але він не збирався.
Після кількох косих поглядів в їх сторону, він все ж таки припинив.
—Тепер моя черга!
Чан тільки мав схопити меншого в обійми, але не встиг, Фелікс почав бігти.
—А ти спершу дожени!
Тепер вони неслись парком,збиваючи випадкових перехожих, і просячи вибачення.
Фелікс не збирається здаватися, і біжить. Поки старший його доганяє. Не важливо скільки це триватиме, головне в кінці Фелікс все одно опинитися,в міцних обіймах Чана.
