Краплі дощу повільно падали на асфальт, надворі ніч. Всі вмостившись в теплі ліжка бачили десятий сон, всі крім Чана . Він був поринутий в роботу, вмостившись на стулі він спокійно натискав на клавіші. В студії він був з самого ранку, але натхнення так і не прийшло, очі злипалися і тіло вже просилося спати. Але він продовжував сидіти, раптом двері студії відчинилися. Сил не було зовсім навіть щоб дізнатися хто це.
Приємний аромат вдарив в ніс, а живіт забурчав від голоду.
-Привіт, так і знав що ти тут.
Доволі знайомий голос, він все ж таки знайшов сили щоб повернутися.
-Бінні привіт, ти чому тут? Вже пізно.
Легка посмішка зʼявилася на обличчі меншого.
-Взагалі це я маю в тебе запитувати.Я впевнений ,що ти тут знаходишся з ранку.І нічого не їв.
Сил сперечатися не було, тому старший просто махнув на знак згоди.
-Так і знав, ну що будемо тебе годувати.
Поки старший перемістився на диван, менший діставав їжу з пакетів.
-З чого почнемо? Курочка чи може токпоккі?
Чан посміхнувся, показуючи пальцем на курочку. Чанбін швидко зреагував і соковита курочка вже була в його руці, і прямувала до рота старшого.
-Ти мене годувати збираєшся?
Посмішка не зникала з його обличчя, а ставала ще яскравіше.
-Відкривай рота.
Виконавши доручення меншого, він спокійно жував.
Після смачної вечері, зʼявилися невеличка проблема.
-Бінні вже пізно,тобі потрібно додому.
Дощ потрохи переріс в грозу.Всередині приміщення було ледь чутно звуки грому.
-Там гроза. Думаю найкращим рішенням буде залишатися тут.
Подивишси в вікно , Чан повністю зрозумів їхнє становище.
-Гаразд,але тут всього один диван. Я думаю посплю на полу.
Почухавши голову, він зрозумів що нічого з постелі в них нема.
-Не вигадуй там холодно, разом помістимося на дивані.
Чану нічого не залишилось як погодитися, сил сперечатися з меншими не було.Вмостившись на дивані ,через хвилину сон поглинув їх, і вони міцно заснули в обіймах. Як так вийшло? Місця на дивані було катастрофічно мало, і в кімнаті було холодно. Тому їхні тіла інстинктивно сплелися.
