(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°

Частина 3

(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°
Частина 3
------------------------------------------------------------------
***
------------------------------------------------------------------
Я любив її так безмежно...
Але втратив із закінченням осіннього вечора.
------------------------------------------------------------------
***
------------------------------------------------------------------
- Слухай, друже, - нарешті порушив мовчанку Чарлі. - Я знаю, що ти не можеш забути її, але так не годиться! Поглянь на себе - ніби щойно з могили вийшов!
- Досить! - крикнув Едвард.
Він злився, але лише на себе. Чарлі мав рацію - зараз він виглядає просто жахливо: мішки під очима, підборіддя заросло густою щетиною, одягнутий так, ніби зібрався на гулянку з біднотою, тай вигляд сам по собі був втомлений.
- Що ж, Едварде - це твій вибір! Але я радив би тобі її забути!
- Що!? - геть чисто розлютився Едвард. - Та, як ти смієш! Виродку!
Він взяв до рук стакан й останні краплі недопитого алкоголю вилив прямо на друга, а потім цим же стаканом вдарив об голову Чарлі.
Стакан розбився... Чарлі сказав щось на кшталт: "Боляче... Моя голова."
Зрозумівши, що він тільки що зробив, Едвард вибіг із бару, навіть нічого не заплативши. Голова боліла від думок, серце безперервно билося.
"Я просто жалюгідний покидьок! Слабак!" - подумав він і линув до центру свого містечка.
Там було як завжди: люди гуляють, щось купують, а більшість із них усміхаються - просто радіють цим звичайним буднем днем. Це ще більше розлютило його.
А потім він побачив дещо - як один чоловік стояв прямісінько на площі біля пам'ятника, присвяченому якомусь там відомому письменнику, і торгував чимось незаконним.
"Ні, Едварде, ти не підеш туди! Це табу! Наркотики не допоможуть тобі, ні!" - розум кричав йому це, але почуття виявилися сильніші - вони взяли гору над тілом Едварда, а його ноги машинально направилася туди.
Цей чоловік виглядав в точності, як він - в такому же жалюгідному стані. Проте грошенята заробляв чималенькі.
- Пане, підходьте, - сказав чоловік, коли Едвард вже майже підійшов до нього. - Що цікавить?
Чарлі подивився на нього своїми втомленими і пустими очима.
- Є щось, що здатне викликати галюцинації? Я хочу побачити одну людину, хоча б на мить...
- Ого, друже, перший раз? - запитав чоловік.
- Так... - прошепотів Едвард.
- Тоді, - продовжив чоловік: - у мене є дещо, але вживай малими дозами, бо погано буде. І не перебільшуй, гаразд? Бо тільки зробиш ще одну послугу смерті.
Едвард усміхнувся на це і подумки подумав про себе: "Ох, якби ти знав, що насправді криється в моїй душі - ти б заплакав." Діставши гаманець, він заплатив за товар та забрав своє "табу" і попрямував в бік дороги, що вела його додому.
Вдома була одна й та сама картина - бардак. Він не прибирав тут місяцями. Та ще йпостійно віяло холодом. А, точно - вікно ж відкрите!
Едвард підійшов до балкону, закурив і поглянув угору. Небо було вкрите зірками і десь там знаходилася Ніколь. Він був впевнений, що їй належить найбільша і найяскравіша зірка на небі, бо її посмішка навіть не рівнялася з теплотою сонця. Її посмішка була чимось більшим, чимось теплішим за сонце! Але більше він її не побачить, хіба що...
Ні! Щоб відволіктися від негативних думок, Едвард закрив дверці балкону і вирішив, що пора прибирати ввесь цей безлад.
Розбиті картини, пляшки з-під алкоголю викинув зразу на смітник. Потім починав відмивати ванну кімнату від крові. Ця кров була повсюди: на дзеркалі, на білих плитках і в воді... Боже, як за стільки часу його руки ще не докучали, а, чому не боліли? І, як він міг завдавати собі стільки болі? Невже не боліло? Невже, хоть ні на мить він не задумувався, що вчиняє неправильно? Мабуть, ні... Почуття сильніші за розум, думки страшні, ніж здоровий глузд, який чоловік почав поступати втрачати...
На душі знову паршиво і він згадав про чудо-порошок, який може здійснити його бажання - зустрітися з Ніколь.
Немов навіжений, він кинувся до пальта, де дістав той порошок і зразу, без найменшого жалю вдихнув цю гидоту. Він почав задихатися, давитися, але згодом відчув полегшення.
"Не так вже й погано," - подумав він.
Потім він почав відчувати справжню ейфорію - хворобливу, незвичайну радість. Едвард почав сміятися так, як ніколи ще не сміявся. Сміх заполонив всю квартиру і, знаєте... Це той сміх, що лунав раніше; той самісінькій радісний і щасливий сміх.
Але, повірте, це звучить жахливо! Пуста, темна кімната, де лежить юнак посеред кімнати і котиться в різні сторони від сміху. Біля нього - його чудодійний порошок і йому більше нічого не потрібно. Вдих за видихом - і ось йому вже зовсім добре. Та Ніколь він не побачив...
Дивно: той чоловік сказав, що це те, що мені потрібно. Мабуть, збрехав...
Я наївний дурачок, що повірив, адже кожний піде на все, щоб продати якусь дрібничку. Навіть, якщо та річ коштує ніщо, але зроблять так, ніби вона коштує повноцінний королівський маєток.
Тьфу! Паршиво...
Паршиво... Як мені паршиво, чорт забирай! Що він мені впарив!?
Покидьок! Я йому задам!
Разом із цими думками він встав з підлоги і взявся за скрипку та, повільно заплющивши очі, почав грати мелодію.
Чому він почав грати саме ту мелодію, яку він грав на концерті для Ніколь, не знав.
Композиція була простою: спочатку звуки були спокійними і мелодійними, а тоді різкими і трішки швидшими. Далі - знову повільними і дуже чистими, тому що саме в цей момент він вперше когось так близько пустив до себе і відкрив своє серце.
Це їхня мелодія: вона не ідеальна - це так, але вона їхня і тільки одна! Раптом він розплющив очі і побачив перед собою сцену, а там, посередині зали, сиділа Ніколь. Така ж неймовірно красива, як і раніше: чорне довге волосся, біла сукня і босі ніжки, які повільно наближалася до Едварда.
- Привіт, любий, - вона усміхнулася. - Твоя мелодія така чудова.
Він не вірив свої очам... Це Ніколь! Його Ніколь! Мила, тендітна дівчина, яка дивилася на нього своїми карими оченятками.
- Ніколь... Це справді ти?
- Так, милий, - вона пригорнулася до нього. - Я сумувала.
- Я також, мила.
- Давайте потанцюємо?
- Чому б ні.
Він взяв її на руки і підніс вгору. Вона почала сміятися своїм звичайним по-справжньому дитячим сміхом.
Але, чомусь її руки були холодні... Чому вони такі холодні? Він цього не розумів, але це його й не хвилювало - зараз він щасливий тут, поруч із нею. І, якщо це сон, то нехай він триває вічно.
-------------
Чарлі не міг ще довго прийти до тями. Він розумів, що образив його, що торкнувся його почуттів, але так потрібно було зробити, бо інакше це тривало би дуже довго і призвело б до непередбачуваних наслідків.
- Сер, з вами все в порядку? - поцікавився бармен.
- Все добре, - відповів Чарлі. - Ось тут - подав гроші - за все, що ми замовляли. І за розбиту склянку в тому ж числі. Мені дуже шкода.
- Та нічого, сер.
Після цього Чарлі вийшов з бару. Його почали мучити докори сумління і він вирішив, що відвідає Едварда, але перед цим сходить до магазин і купить йому ліків, бо зовсім відбився від рук!
"Придурок! Я ж про тебе піклуюся, хоча до сих пір мучить мене дещо. Те, що я зробив - непробачено!"
----------
Едвард продовжував крутитися в повільному темпі з Ніколь. Раз, два, три! Раз, два, три! І так по колу...
- Чому твої ручки такі холодні, Ніколь?
Після таких слів вона лише поглянула на нього і усміхнулася.
- Едварде, милий...
І раптом все стало на свої місця. Він знову повернувся до своєї кімнати: в руках була його скрипка і він зрозумів - поки він грав, він бачив її. Ніби музика стала провідним ключем їхньої зустрічі.
- Ніколь... - сльози наповнювали його очі. - Мені боляче... Мені так боляче... Скажи ж мені хоть кілька слів... Вони дадуть нестерпну біль, але я відчую знову спокій. Не жалій, не жалій мене, прошу. Життя ти моє припини скоріш. Від постійного крику і болі втомився я. Невже правда не чуєш ти мене?
- Я чую, милий...
Її шепіт на мить утихомирив його смуток і заспокоїв серця стук.
- Я поруч.
- Де ти Ніколь? Я не бачу тебе, мила! Чути тільки голос твій, - його голос почав перетворюватись на крик.
Вона знову усміхнулася і тихо прошепотіла йому: "Я мертва."
І після цього Едвард закричав. Таким нестерпним і хрипким криком, що й годі уявити.
На щастя, чи ні, але в цей момент, почувши крик, в кімнату увірвався Чарлі. Так склалося, що він вже був майже від кроку біля його дверей.
- Едварде, де ти!? - голосно гукнув Чарлі і побачив, як майже бездиханне тіло його друга лежить на підлозі, а поруч з ним була вже розбита скрипка, що вона йому подарувала.
- Ох, друже, що ти наробив...