(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°

Частина 16

(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°
Частина 16

------------------------------------------------------------------
***
Люди самотні, тому що замість мостів вони будують стіни.
***
------------------------------------------------------------------
Едвард з Джулією йшли позаду тих двох, що, мабуть, вже доходили до лікарні. Думки про цього неочікуваного незнайомця залишися вже позаду; більше Едварда це не турбувало.
Але ось Джулія не покидала свої думки. Він чудово розумів, що з нею щось не так
- Зачекай хвилинку, Джуліє, - Едвард зупинився і дістав з кишені свій мобільний телефон, набравши потрібний йому номер. - Чарлі, це я. Слухай, ми з Джулією трішки затримаємося - треба дещо перевірити.
Із другого боку зв'язку пролунало лише тихе "Гаразд". Едвард поклав слухавку і поглянув на Джулію. Вона дивилася на нього, а на лиці читалося нерозуміння того, що щойно сталося.
- Навіщо ти збрехав?
- А я й не брехав. Поговорити треба... Я тобі дещо покажу, якщо ти, звісно, не проти?
- Ні... - майже пошепки відповіла вона. - Не проти.
- Ось і чудово. Ходімо.
Едвард прямував уперед, а Джулія йшла позаду не вимовивши ні слова. Вони йшли доти, поки вона не вдарила його плече.
- Боляче... - погляди Едварда і Джулії знову зустрілися. - Чого тобі?
- Що з тобою? - з грубим голосом запитав Едвард.
- Зі мною? Зі мною, все гаразд. А що з тобою!? Це вже інше питання.
- Навпаки...
- Що!?
Але Едвард не дав їй продовжити. Він взяв її за руку і миттю пришвидшив ходу, тягнучи її за собою.
Увесь навколишній світ, ніби завмер... Реальність увібрала в себе чорно-білі фарби, вітер бив прямо по лицю. Відчуття... були неймовірні. Поле, проти якого вони бігли, вмить потемнішало. Небо прийняло форму якоїсь нелюдської подоби, а , якщо придивитися, то кожний би побачив там щось своє. Наприклад, Джулія бачила, як вгору здіймався згорток диму, заповнюючи білизну. Едвард же нічого не бачив - він біг вперед, час від часу повертаючи кудись. Вона бачила перед собою лише його спину; її погляд був спрямований тільки на нього.
Він... усміхався? Так, Едвард широко усміхався і радів чомусь. І... губи Джулії також розцвіли в усмішці. Він міцно тримав її руку і не відпускав, а вона бігла, куди він велів.
Час і справді, ніби зупинився. Все стало таким повільним і не чітким - розмитим. Людей, яких вони оминали, дивувалася з їхньої невеличкої дурості, сміючись собі. Едвард би ударив їх по пиці, але зараз не до цього. Він хотів подарувати їй миттєве відчуття свободи. І все ж таки показати дещо... бо він давно відчував, ще при першій їхній зустрічі, що вона його розуміє: ніби також знає, що таке біль від втрати.
Скоро поле почало змінюватися на густі дерева і кущі, які прикрашав довгий, високий чорний паркан з шипами. Замість очікуваного спокою, до голови почала бити моторошність і некомфортність. Едвард вів її в бік цвинтаря.
Їй стало якось ніяково... Чому він сюди її привів? Навіщо? Вони ж відчували таку радість, а тепер він замінив її на дещо неприємне...
Обидва вже добігали всередину цвинтаря. Тисячі фотографій блимали перед очима. Могил ставало дедалі більше і більше. Джулія хотіла вирвати свою руку з його рук, але чомусь продовжувала разом із ним бігти далі.
Як не дивно, та через кілька хвилин всі ці хрести, мертві очі, що витріщались на відвідувачів, зникли. Перед ними знову відкривався краєвид поля та просторого неба. Всюди цвіли різнобарвні квіти, милуючи карі очі Джулії. Проте у кінці того поля стояла самотня могила. Едвард відпустив її руку і помаленьку, не поспішаючи, почав підходити туди.
Джулія пішла за ним, поглядом оцінюючи могилу. На фотографії була зображена молода дівчина. Зовнішньо чимось схожа на неї. Правда, та фотографія в деяких частинах зацвила, тому до кінця її розгледіти було неможливо.
Едвард присів на коліна, ніжно цілуючи фотографію коханої. Зі своєї шиї він почав знімати кулон і вішати цю річ на хрест. Кулон був звичайний, але зі своєю особливістю - це була форма пляшки, всередині якого був червоний камінь турмалін, оббитий своїм срібним орнаментом.
Цей подарунок був дуже цінним для Едварда, але час вже з ним прощатися.... Час покинути їхню історію тут. Нехай її душа забере це зі собою; нехай все буде закопано глибоко під землею... Він ніколи не зітре зі своєї пам'яті її, але нехай його це більше не обтяжує.
- Це по праву належить тобі. Я знаю, що цей подарунок ти зробила для мене, - почав він говорити до її могили, - але сьогодні я повертаю його тобі. У цей день тебе не стало...
Тоді Едвард поглянув на Джулію, розуміючи, що він тут не один.
- Це Ніколь... Людину, яку я по-справжньому любив, але вона стала жертвою незрозумілої для нас з тобою смерті. Ти спитаєш: "Чому я тобі все це розповідаю?" - Мабуть, тому що тобі це відчуття знайоме? - Він підвівся і став прямо перед нею. - Ти сьогодні не схожа на себе. У мене таке відчуття, ніби ти також когось втратила; того, хто був тобі дорогий...
Джулія обернулася до нього спиною і присіла, зірвавши кілька квіток, а потім з якоюсь незвичною для неї ніжністю поклала їх на могилу.
- Не знаю, як ти здогадався, але так, твоя правда. Тільки він не мертвий... Я думала, що зустріла людину, яка покохала мене так само, як і я, але я помилялася. Він зрадив мене... Зробив так, щоби я побачила це на власні очі. Звісно ж, це не зрівняється зі смертю коханої людини, але це було також боляче... Біль зради змішався з моєю кров'ю, з якої стікав відчай. Мені хотілося все забути, але сьогодні нагадало мені про це.
- Чому? - запитав Едвард.
- Звідки мені знати, - її очі стали вологими. - Просто згадалося, - вона усміхнулася, але з очей почали текти сльози.
Едвард підійшов до неї і міцно притиснув її до себе, лагідно погладжуючи її по голові.
- Не знаю, через що довелося тобі пройти, але... я підтримую тебе. Ми з тобою чудово розуміємо, як це - втратити того, кого любиш.
Джулія також обійняла Едварда. Так вони простояли декілька хвилин із заплющеними очима. Теплий вітерець легенько дув, зігріваючи їх. Атмосфера прийняла до себе теплоту і спокій. Їм обом хотілося, щоб так тривало вічно...
- Тобі вже краще? - пошепки запитав її Едвард.
На маленьких устах зіграла усмішка.
- Так, - відповіла Джулія, - вже краще.
Едвард відпустив її зі своїх обіймів. Знову придивився у ще вологі карі очі. Там більше не було сліз, а тільки полегшення. Він радів, що вона знову усміхається, а в її оченятках палахкотить вогник.
- Ну, якщо це справді так, то, ходімо? Напевно, Чарлі з Річардом нас зачекалися.
- Так, ходімо.
І вони пішли покинувши те місце. Едвард лишив там своє минуле, а Джулія відпустила своє.