(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°

Частина 5

(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°
Частина 5
------------------------------------------------------------------
***
Його музика заставляла кожне людське серце згадати події, які б хотілося забути назавжди

***
------------------------------------------------------------------
Едвард знову відчув ці холодні руки на своїй шиї. Але ж... дія наркотиків вже давно мала зникнути. Так чому він досі відчуває її? Бачить її? І... чує?
Можливо, то його відчай створив її образ в голові, щоби якось погасити біль... А, може, Едвард не хотів її відпускати? По правді кажучи, йому було так легше...
Він вдихнув повітря на повні груди і видихнув. Глянув угору: вже стемніло - час було йти додому. Проте перед цим він хотів дещо зробити -подзвонити до Чарлі і сказати, що він це зробив.
- Привіт, Чарлі! Ти як? - веселим тоном мовив Едвард.
- Перед тим, як я відповім, скажу це - тебе виписали з лікарні, а ти мені нічого не сказав!?
- Ну, вибач, друже, - з ноткою сарказму відповів Едвард. - Ти ж прекрасно знаєш, як на мене впливають подібні місця.
- Добре, добре, я зрозумів. А ти чого такий веселий?
- Саме про це я хотів поговорити з тобою... Зустріньмося у мене вдома через годинку, гаразд?
- Ти мене зацікавив, Едварде. Ну, нехай, буду чекати, - після чого він поклав слухавку.
Він не знав, що йому робити... Як відпустити Ніколь? Йому здавалось: якщо музика дозволила їм зустрітися, дозволила знову побачити її, то означає, що ще й дозволить попрощатися з нею...
"Ну, що ж, пора."
Коли Едвард повернуся додому, Чарлі вже його чекав.
- Нагадай мені, будь ласка, щоб я потім забрав у тебе ключі. - сказав Едвард.
- Чому це? Бо я зайшов у твою квартиру раніше, ніж ти? - Чарлі почав сміятися.
- Саме так!
- Ну, не сердься на мене, - Чарлі підвівся із крісла і підійшов до нього, легенько стукнувши його в плече. - Ти як?
- Непогано, - мовив він. - Та я прийшов поговорити не про своє самопочуття.
- Я тебе уважно слухаю.
- Я... повернувся до сцени і виступлю перед глядачами в останній раз!
Чарлі стояв, наче паралізований...
- Ну ж бо, скажи що-небудь, - порушив мовчанку Едвард.
Чарлі дивися на нього і мовчав.
- Чарлі!
Він засміявся.
- Ой, вибач, друже. Просто - це було настільки неочікувано. Але, чому ти так вирішив?
Едвард на хвилинку замовк, а тоді продовжив:
- Я грав тільки для неї; кожна моя мелодія була присвячена їй, адже вона подарувала мені життя, показала мені, як це - бути щасливим і коханим. Але її не стало... і моя музика втратила для мене сенс. Тому я знову хочу зіграти для неї. Але - це буде, як прощання. Ти розумієш мене, Чарлі?
- Ти хочеш покинути музику?
- Ні, я не зможу. Я гратиму тільки для себе. Відтепер - це стане моїм хобі і водночас спасінням.
Чарлі усміхнувся. Нарешті його друг потрохи відпускає її та продовжує рухатися в правильному напрямку. Товариш був цьому безмежно радий.
- Я тебе зрозумів, друже. Ти хочеш, щоб я спланував твій прощальний концерт?
- Так.
- Гаразд. Тоді я, мабуть, піду. Зустрінемося вже тоді, коли ти гратимеш на сцені, друже! - сказав Чарлі, коли вже був біля дверей.
А Едвард знову залишився сам. Зараз він розпочне підготовку на прощальний концерт, на прощання з Ніколь: приготує свій найкращий костюм, протре шкіряні туфлі та стане грати на скрипці.
Знаючи Чарлі, концерт буде вже завтра, тож часу на підготовку не так вже й багато.
Коли він дістав костюм із шафи, то згадав, як кожна його мелодія змушувала людські серця битись частіше, а трепет душі подеколи змушував глядача ностальгійно плакати, чи то радше пускати тихі й спокійні сльози за таким же тихим і спокійним минулим.
А він стоїть, граючи. І ніхто не знає, що у нього є теж своє минуле з ноткою меланхолії, як ніхто й не знав, як йому вдавалося так грати... Так, аби за короткий період часу змусити людину зазирнути в себе.
Музика - це справді чудові ліки від болю. А для Едварда - це спосіб знову побачити її та поговорити з нею.
Через деякий час йому зателефонував Чарлі і повідомив, що концерт завтра. Хах, як це недивно.
"Так і знав, - подумав Чарлі. - Що ж, ляжу раніше, щоб не проспати."
Для Едварда ця ніч пройшла спокійно. За вікном почав йти дощ, кімнату огорнув морок, а Едвард все ще спав. Нарешті він зміг нормально виспатися. Більше його нічого не тривожило...
Едвард справді хвилювався перед концертом. Чарлі, звісно намагався його заспокоїти, але Едвард все одно не знаходив собі місця. Він знав, що глядачі його обожнюють, але, як вони відреагують на те, що це - його останній дебют в якості музиканта? Хоча, вони мали про це знати, адже Чарлі це зазначив у своїх запрошеннях.
- Як я виглядаю? - поцікався Едвард.
- Неймовірно, друже! Я в захваті!
- Дякую, Чарлі. - з усмішкою відповів Едвард.
Ні, він справді виглядав чудово. Побачила б його зараз Ніколь, то точно б зраділа від того, який він зараз гарненький, і говорила би про це без упину. На ньому був одягнений чорний смокінг, під піджаком була оксамитова сорочка, а зверху був зав'язаний гладенький чорний галстук. Крім того, хлопця чудово доповнювала родзинка образу - новенька скрипка.
- Ну, то я пішов.
- Удачі тобі, Едварде! Я сидітиму в залі у першому ряді!
Коли Чарлі покинув гримерну, Едвард звернувся до Ніколь.
- Ніколь... Ти пробачиш мене, якщо я більше не виступатиму? Пробачиш, якщо це - буде останнє, що я грав для них? Я чудово пам'ятаю, як тобі подобалася моя музика... Пам'ятаю, яка ти була тоді щаслива, коли я грав... Так, ти мене пробачиш, Ніколь?
Мовчанка.
- Ніколь...?
І знову мовчанка.
- Я зрозумів тебе, Ніколь.
Після цього він покинув гримерну і пішов у бік сцени.
З кожним наступним кроком було йти ще більш важко, але він продовжував крокувати до давно знайомого йому місця відпочинку - сцени.
І ось завіса піднялася... Хлопець одразу поглянув на глядачів і, звичайно ж, на Чарлі. Кожен затамував подих в очікуванні його музики...
А тоді Едвард глянув на те місце, де зазвичай сиділа Ніколь, і він побачив її там: вона сиділа, як завжди, усміхаючись.
"Ніколь... Ніколь... Я зіграю тільки для тебе, чуєш мене? Ця музика присвячується лише тобі!".
Далі він взяв до рук скрипку і почав грати.
Після перших почутих звуків Чарлі був готовий заплакати - цю пісню Едвард хотів присвятити їй на її двадцятиріччя. Вона була його подарунком для неї, але він не встиг...
Чарлі чув, як зміст цієї мелодії дещо змінився: замість веселих звуків, Едвард замінив їх на сумні, а ті звуки, які мали звучати більш твердіше, стали такі лагідні і чуттєві...
Врешті-решт Чарлі не витримав і заплакав, прикриваючи свій рот рукою. Потім він зрозумів, що є не одним таким...
Майже всі в залі із захопленням слухали його музику: кожен із них, мабуть, мав свою історію кохання, яка завдала їм важкої болі. А, якщо для декого - це були щасливі почуття, то музика змушувала згадати їх і дати зрозуміти, що це - найкраще, що могло трапитися в їхньому житті. А людина, яка дарує усмішку, непомітно стає частинкою душі...
---------
Едвард грав і бачив її в залі: вона плакала, а він тримався. Кожний звук, переданий ним - це спогад, пов'язаний із нею.
Він згадував моменти, які вона подарувала йому. Ніколь була такою чудовою і безперечно єдиною на всьому білому світі. Завдяки їй він відчув, як це - любити... І Едвард збагнув, що хоч й ті моменти були короткими, проте, для нього вони будуть вічними...
Зараз Ніколь стоїть прямо біля нього і плаче. Тепер вона підійшла нього і ніжно, ніби востаннє, торкнулася його руки, шепочучи дуже ласкаво: "Едварде, милий, я люблю тебе..."
Після цього вона ще раз поглянула на нього і зникла назавжди...
Едвард не витримав і заплакав. Чарлі бачив, як йому боляче, як він страждає, але розумів, що саме в цей момент він відпускає її. А розлука - завжди боляче.
Коли Едвард завершив свою мелодію, всі хором піднялися зі своїх крісел й аплодували йому. Люди були щасливі, а Чарлі ще досі не міг відійти від почутого.
Це був один із найкращих і найсуттєвіших виступів Едварда!
Раптом хтось із глядачів кинув під ноги Едварду лілії, улюблені квіти Ніколь. Він взяв їх до рук і щиро подякував за них.
Едвард знав, що зробить після концерту... Після того, як всі глядачі покинули залу, Чарлі підійшов до нього й тепло обійняв:
- Друже, ти був неймовірний! Я навіть заплакав! Ти бачив? - схвильовано, але із щирою усмішкою мовив товариш.
- Так, так, я бачив, Чарлі, бачив.
Друг кинув погляд у бік букету, що так міцно тримав Едвард.
- Що ти з ними збираєшся зробити? - спитав Чарлі.
- Піду подарую їх їй.
- Он як. Тоді, гаразд... Може, після того, як провідаєш її - зустрінемося в барі?
- Так, звісно, я прийду.
- Чудово.
Вони попрощалися, а Едвард, надягнувши своє пальто, пішов на цвинтар.
-----------
Увесь цвинтар був покритий зеленню: повсюди були дерева та кущі. Інколи зустрічалися біля могил і квіти, але їх було не так багато.
Ось і могила Ніколь: на ній були посаджені квіти й стояли її улюблені ароматизовані свічки. А на кутку могили висів кулон її матері.
- Мабуть, вона це тут залишила.
Він поглянув на її фотографію.
- Ніколь, мила, це - для тебе, - Едвард поставив квіти на її могилу, усміхнувся і знову заплакав.
- Вибач, що не вберіг тебе... Я так тебе люблю. Дуже сильно люблю, мила моя. Але тепер я прийшов попрощатися з тобою. Прощавай, Ніколь, ти була моєю найкращою музикою.
Наприкінці він поцілував її фотокартку та покинув те місце. Ближче до воріт він зустрів маму Ніколь, яка чомусь була стривожена.
"Щось трапилося... Я відчуваю це." Едвард, подумавши про це, поступово почав підходити до неї.