(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°

Частина 6

(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°
Частина 6
------------------------------------------------------------------
***
Дружбу не купиш за гроші.
Дружба - це подарунок долі.
І я зрозумів це, коли знайшов того, хто з радістю розділив зі мною свою чарку смутку

***
------------------------------------------------------------------
- Що вас привело сюди, Едварде? Ви дано не відвідували її, - з хвилюванням запитала мати Ніколь.
- Знаю... Та ви не подумайте, що я забув про неї. Вона була тою, яку я по-справжньому любив, але сьогодні, в цей останній зимовий вечір, я прийшов сюди, щоб попрощатися з нею...
- Ох, любий, - мати Ніколь підійшла до нього і по-материнськи обійняла його. - Мені так шкода. Я знаю, через що тобі довелося пройти. Але вона... - мати Ніколь замовкла.
- Ви хотіли щось сказати?
- Любий, вона...
- Та скажіть ви нарешті; не мовчіть!
Едвард нічого не розумів... Мати Ніколь, Аманду, він бачив тільки раз - тоді, коли Ніколь вирішила їх познайомити. Проте зараз вона дуже дивно себе поводить і виглядала стривожено, коли побачила його...
- Вона не хворіла на рак...
І материнські сльози ринули струмком.
- Ох, Едварде, вони вбили її, вбили! - Аманда почала ще дужче плакати і, ніби дорікала небу, що ті забрали її єдину дитину, її сонце, її голубку.
- Що... - Едвард замовк. Він не знав, що й сказати. Зараз в нього в голові крутилося стільки думок. - Як... це вбили?
- У неї не було раку, любий. До того ж, 4 стадія? Якби вона була хвора, то, думаєш, я би нічого не сказала тобі? Думаєш, я би не помічала, що з моєю дитинкою щось не так? Я її мати... Я знаю краще.
Едвард мовчав. І сльози самі полилася з очей. Його дорога Ніколь була не хвора! Але, як...? Чому? За що?
- Ви сказали, що її вбили, Амандо, - Він не міг нормально говорити: сльози не давали йому сказати бодай щось. Голос тремтів від нерозуміння...
- Едварде, вона була здорова! І раптом опинилася в лікарні і померла... Я в це не вірю! Тут щось відбувається, від нас щось приховують Едварде!
- Тобто, ви хочете сказати, що тоді щось сталося? Що смерть Ніколь - це задумка?
- Так, Едварде...
Остання крапля його сліз впала на давно висохлу траву.
Він нічого не розумів... Що тоді насправді трапилося з Ніколь? Чому її вбили? Чому саме вона? Та що тут взагалі відбувається!?
- Послухайте, Амандо, я дізнаюся правду; я вам обіцяю!
- Так, любий...
Він відпустив Аманду, ще раз поглянув у ці заплакані жіночі очі, усміхнувся і пішов.
По дорозі до бару в голові Едварда крутилося стільки думок: він почав згадувати абсолютно все, що відбувалося з ним за ці декілька місяців. Вмить він, неначе побачив усі ті події; ніби переглянув фотоплівку свого життя.
Тоді він зрозумів, що також не помічав якісні ознаки хвороби, що його Ніколь завжди усміхалася і була щасливою, а потім ці хірургічні світла і раптова смерть... І справді справжнісінький абсурд.
Тут щось коїться, але що?
Потрібно розповісти про це Чарлі.
З такими думками він направився до бару і чомусь згадав, як він вперше познайомився з Чарлі.
-----------------------
Це було так давно...
Едвард ще тоді був молодий, такий собі самотній хлопець, який любив читати і весь час проводив за скрипкою. А Чарлі, мабуть, тоді ще вчився у медичному училищі. Він був тим самим хлопцем, який веселив усіх, був душею компанії, прогулював пари і просто радів життю.
А познайомилися вони в стінах рідного училища. Едвард сидів біля відкритого вікна, біля якого тюлі плавно гойдались по вітру, ніби вступили у спільний танець. Хлопець стояв там і читав книгу. Його погляд був зосередженим на сторінках дивовижного роману. Такий серйозний і такий самотній...
Чарлі одразу помітив його і підійшов.
- Привіт! Як звуть, малий? - привітався він, потиснувши його руку. - Мене Чарлі звати.
- Едвард. Але я не люблю шумних людей.
Чарлі, ніби вдарили ножем у спину.
- Жорстокий ти...
- Та ні, не жорстокий - просто ти занадто голосно базікаєш, а я не люблю шум.
- Гаразд, гаразд. Буду говорити тихіше: тобі підходить?
- Підходить, - усміхнувся Едвард.
Ось і розпочалася їхня історія дружби. Чарлі веселився зі своїми друзями - Едвард весь час читав і займався музикою. Вони були такі різні, як Інь та Янь, але водночас їх щось пов'язувало. Поки для них було невідомо, що саме, але їх просто-на-просто тягнуло одне до одного.
Едварда ніхто навіть не впізнав - завжди такий мовчазний та суворий, а з Чарлі він міг відкинути всі свої маски, чимось поділитися, відкритися йому і навіть подуріти, що геть не змахувало на такого тихоню.
Одним реченням: такого друга, як Чарлі було годі шукати!
Одного разу, коли Чарлі вже готовий був повертатися додому, він застав Едварда за скрипкою в музичному залі.
Звісно, вони обидва навчалися в медичному училищі, але для кожного студента давали можливість відкрити себе в чомусь іншому. Там були музичні, писемні, художні гуртки, тож, ти міг обрати собі щось до душі.
Едвард вибрав музику.
Чарлі завмер. Від музики йшли мурашки по шкірі: кожна струна скрипки передала його справжні почуття, що були глибоко приховані за ширмою душі. Чарлі слухав і слухав, поки його друг не завершив мелодію.
- Це було чудово, друже! - із захопленням мовив він. - Давно граєш?
- З дитинства.
- Ого, твої батьки, мабуть, пишаються тобою, - мовив Чарлі.
- У мене їх немає, - відповів Едвард. - Я сирота...
- Вибач, я не знав.
- Та нічого, - він зістрибнув із сцени. - Хочеш зіграти? - сказав Едвард і простягнув йому скрипку.
- Що ти, що ти - я зовсім не вмію грати, - зі щирою усмішкою та легким сміхом відповів Чарлі. - А в тебе талант друже мій! Ти обов'язково маєш стати відомим!
- Не маю бажання.
"Та що це з ним? Його слова, як не в брову, так в очі!" - подумав Чарлі.
Після цього вони ще трохи поговорили і розійшлися.
Та під кінець розмови Чарлі щось помітив. Він впринципі давно це помічав - як його друг дивно себе поводить, але думав, що він просто дивак, який майже ні з ким не спілкується, а завжди один. Такий чужий для всього світу хлопець. Але з Чарлі чомусь він поводився геть інакше...
"Щось в мене погане передчуття."
І він не помилився: коли вони розійшлися, Чарлі пішов зі своїми друзями випити по старій дружбі, погомоніти про щось своє, але розслабитися у тих веселощах ніяк не міг. Не давало йому спокою той скутий погляд Едварда...
"Може, його провідати? Ай, точно, - він клацнув зубами. - Я геть нічого про нього не знаю: навіть, де він живе... А, може, хтось з наших знає?."
- Гей, Джон! - покликав він свого товариша, який вже добряче так напився. - Ти часом не знаєш, де мешкає Едвард?
- А, цей придурок! - він засміявся.
- Не говори так про нього, а то я тобі добряче пику наб'ю! - грізно крикнув Чарлі.
- Добре, добре. Тільки без бійок, брате.
Джон розповів, як знайти помешкання Едварда і ще й люб'язно погодився провести його.
Після цього Чарлі йому щиро подякував і вони обидва пішли до Едварда.
Коли його домівку було знайдено, Чарлі ще раз подякував Джону і піднявся на сьомий поверх сам. Побачивши двері, які описав йому Джон, він постукав.
- Гей, друже, ти там?
Мовчанка.
- Агов! Це я, Чарлі, хотів запитати: як ти там?
Мовчанка.
Тоді Чарлі звернув увагу на те, що двері були трішки привідкриті.
"Відчинено?"
Він зайшов в передпокій і в ніс одразу вдарив їдкий запах крові.
А далі йому пояснювати нічого не потрібно було - він все зрозумів. Чарлі якнайшвидше зняв взуття, зачинив за собою двері і чкурнув у ванну кімнату.
- Едварде!?
А тоді він побачив ось що: Едвард лежав у ванній, яка була наповнена червоною водою, а сам хлопець відкинув голову назад. Майже на всіх плитах була кров, на кутку ванної стояла попільничка із ще не до кінця згаслою сигаретою. Саме зараз, себто в той момент, перед очима Чарлі була картина самогубства і це був не жарт, чи сон, а правдива реальність.
- Точно придурок! Йому ще повезло, що я не спізнився і навчаюся на медика, бо так би й здох тут! Придурок, придурок, придурок! - постійно повторював собі під ніс Чарлі. - Як можна бути таким придурком!?
Він витягнув його тіло, обробив рану, огорнув його в ковдру і відправив на ліжко.
- Як прокинешся - я сам тебе вдарю!
Після цього Чарлі пішов прибирати весь той безлад. А, коли вже стемніло, Едвард прокинувся.
- Що... я тут роблю?
- О, наша принцеса прокинулася! Ану встань, я зараз тебе гарненько ударю! Може так тобі Бог розуму дасть.
Едвард нічого на це не відповів - він зрозумів, що накоїв.
- Пробач... Я такий ідіот.
- Хто б сумнівався, - Чарлі присів біля нього. - Послухай мене: я твій друг і завжди залишуся ним. Тож, якщо тебе щось тривожить, я завжди підтримаю тебе. Я поруч, друже...
Едвард засміявся дзвінким і щирим сміхом. Зараз він був щасливий.
------------------------
Едвард йшов по дорозі й тихесенько сміявся: Чарлі був справжнім і єдиним його другом, дорогою людиною, яка в нього тільки залишилася. І, що б він без нього робив? Точно би пропав...
Вже ближче до бару, хлопця, як завжди зустрічав усміхнений, радісний Чарлі. Едвард ще був десь на середині дороги, але підбіг до нього ззаду і стрибнув йому на спину.
- Ну що, друже, дозволимо собі по стаканчику? Я хочу тобі дещо розповісти.
- Айййй, моя спина, Едварде! Ану, хутко зістрибуй з неї!
- Ну, чому ти такий нудний?
- Не нудний, Едварде, а старий! Роки беруть своє. Так, що ти хотів мені розповісти?
- Ходімо, і я тобі все розкажу, друже мій!
Вони спустилися вниз по сходинкам, замовили собі по стаканчику віски з льодом і терпляче чекали своє замовлення.