(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°

(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .° Ексклюзивна частина

(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°
                 Ексклюзивна частина
Літня рутина ☀️
------------------------------------------------------------------
                                 ***
Море і небо - це два символа нескінченності.
                                 ***
------------------------------------------------------------------
   Дув сильний, але приємний вітерець. Едвард прогулювався по дахах багатоповерхівок. Всередині його темної душі буяли незрозумілі для нього емоції. По правді кажучи, він сам не розумів, що насправді відчуває, але міг сказати з точністю, що саме зараз йому ніяк. Пусто.
Його туфлі билися об край даху; ще крок і його би вже не стало. Проте Евдрад ще стояв на тому краю, який розділяв його лише на один крок від смерті. Він стояв з ідеальною поставою свого тіла, розглядаючи нічне місто. Тисячі будинків загорілися невимушеним яскравим світлом. Місто враз  вкрилося величезною ковдрою теплоти, яка приртала всіх у свої обійми. Зірки на небі також відігравали свою роль. Вони прикрашали небо, не залишаючи ні одного темного місця і милували людські очі, заставляючи їхні серця тремтіти від приємного поколювання всередині. Це приносило радість і надію, але... Едврдові очі дивилися з якоюсь внутрішньою пустотою, у якій виблискував промінь смутку.
Вітер вже геть чисто зашумів. І тепер, замість звичної для нього теплоти, він приносив тільки холод. Ось так лише за кілька хвилин його щось розгнівало, хоча до того він танцював у легенькому танку. Едвард заплющив свої очі, відчуваючи на себе увесь гнів того нестерпного вітру. Його ноги стояли на краю... Костюм, у якому він був одягнений, почав поступово підлаштовуватися під вітер. Краватка під поривом вітру розв'язалася. Едвард акуратно поворухнув своїми руками, щоб притримати річ, щоби та остаточно не втекла від нього. Адже краватка в нього була одна, тож він беріг її.
Отаквін продовжував стояти там мовчки у тиші. Думок у його хворій голівоньці не було. Він не знав, що йому робити, і куди подітися. Едвард надіявся, що зараз йому хтось подзвонить або ж його спіймають на гарячому і відправлять назад із криком неприємних слів. Але ж ні - нічого. Нікого не було... Тут він був самісінький. Від цього ставало ще дедалі гірше... І зовсім скоро, не витримавши цього осаду в душі, він сам набрав до Чарлі.
- Агов, друже, ти як? - першим ділом поцікавився Едвард.
- Нормально, - сухо відповів Чарлі. - А ти де? Я просто чую дуже сильний вітер зі слухавки. Таке враження, що зараз ти на духу.
- Заперечувати не буду. Ти маєш абсолютну рацію, Чарлі!
- Ти ж не збираєшся...
- Господи, ні! Невже я настільки відбитий від цього світу, що ти міг про таке подумати!?
Чарлі на хвилинку замовк, відчуваючи певну провину за сказане, але потім все-таки продовжив розмову.
- Так, що ти хотів?
- Вже літо.... - ледь тихо проговорив Едвард. - Я тут подумав - чи не зібратися нам завтра на море? Посидіти, взяти невеличку перерву від розслідування...?
- Чому б і ні, - радісно відгукнувся Чарлі. - Я зараз же напишу Джулії і Річарду!
Едвард розсміявся від такої банальної дитячої реакції свого найкращого друга.
- Тоді завтра на 12:30.
- Чудово, домовилися!
Після цього Евдрад почув лише довгі прощальні гудки. Трубку кинули. І разом із цим до нього повернулися ті ж почуття, що він відчував на самому початку.
- До речі, - сказав він сам до себе, - коли людина каже, що нічого не відчуває - це не так... Навіть наш спустошений стан - це також почуття. Неприємне, підступне почуття, від якого позбавитися практично неможливо, але ж ми відчуваємо це... Ми відчуваємо хоч щось.
Едвард ще раз кинув оком на своє меланхолійне місто, а потім підвівся і розчинився за дверима багатоповерхівки. Час від часу йому приємно було сюди повернутися, щоб просто відпочити від звичної для нього рутини. Зануритися у світ власних думок, а може... і душею зникнути з цього світу... назавжди.
--------------------------------------------
    Ранок для Едварда розпочався рівно о 6 годині у звичному для нього темпі. Як і завжди в нього був стандартний сніданок: міцна кава і цигарка на додачу. Він якраз хотів дійти до балкону, як раптом помітив, що двері, які він з великою ненавистю намагався відкрити, до сих пір незачинені, а шпалери так і не куплені. Ніби він навмисно все залишив так, щоб не забути великий шрам свого минулого. Едвард хотів бува двйти до її кімнати, але вмить передумав і попрямував до балкону.
  Теплий промінь сонечка засліпили темно-карі очі чоловіка. Едвард приклав руку до своїх очей, намагаючись бодай щось роздивитися. Ранок справді був приємний і лагідний. Так і хотілося усміхатися і радіти життю. В Едварда був чудовий настрій. Цигарка випускала сильний струмінь диму, а міцна кава ідеально підходила гіркому та терпкому табаку.
Оскільки година була ще рання, Едвард вирішив сам зайнятися приготуванням до сьогоднішнього пікніка. Для початку треба було обрати місце. Евдрад, звісно, сказав, що біля моря, але море велике, а місць, де є посидіти, багато. Отож, він почав шукати. І під час пошуків йому дещо згадалося... Одне місце... Місце, що залишило в собі минуле, але там було просто неймовірно і так самітно... Якщо Едварда не зраджує пам'ять, пісок там постійно виблискував на сонці і був дуже гарячим. Настільки гарячим, що, якщо ступиш один крок, то зразу дістанеш опік. Або, може, він перебільшує? Вода там була чиста-пречиста, навіть краєм ока міг побачити жителів морської глибини.
А неподалік там розташовувався невеличкий будиночок. Він був маленьким. Якраз призначений для пікніків: всередині є місткий столик, дві лавочки і старий гарнір, який, як не дивно, досить придатний для використання. А коли сонце затьмарює місяць, то місце огортає чарівна казка з недосяжними зоряними мріями. Одним словом: місце було чарівним. Проте зараз не про це.
Едвард заглибився в роздуми. Навіть не помітив, як час на годиннику перевалив за восьму. А йому потрібно поспішати, якщо хоче встигнути до зазначеної години. Він одягнув те, що попало під руку, і вибіг на вулицю.
- Чорт забирай! Я ж гроші не взяв! - Евдрад збирався повернутися, як раптом побачив ще одну цікавинку, яка змусила розширити його усмішку до самісіньких зубей. На ногах були одягнені його домашні тапочки.
"Та, ну, серйозно? Оце б красень прибіг до магазину. Всі би очманіли! Жарти-жартами, але краще повернутися назад, поки його в такому вигляді ніхто не побачив. Ото була б новина: Джентльмен у пальті та в домашніх тапочках. Сміх та гріх, як то кажуть" - Едвардові думки вголос.
Коли Едвард повернуся назад до своєї квартири, він хутчіш переодягнувся, поглянув на свої ноги, щоб упевнитися в тому, що замість домашнього взуття на ньому його блискучі черевички, взяв зі собою все необхідне і нарешті з повною впевненістю вийшов на вулицю.
У магазині Едвард скупив все, що було потрібно: закуски, м'ясо, пластмасовий посуд, воду, а все інше - на Чарлі.
- Точно візьме зі собою алкоголь, - прошепотів Едвард на касі. Після того, як він вийшов із магазину, Едвард, махнувши рукою, привернув увагу таксистів, що курили біля заправки. Один із них відгукнувся на прохання клієнта підвезти Едварда туди, куди йому було потрібно, навіть не зважаючи на те, що в них була ранкова перерва. Едвард відкрив дверці таксі і сів, сказавши водієві адресу. Після цього вони рушили.
Дорога буде короткою - він це точно знав. За цей час, поки він перебував у таксі, Едвард встиг відправити координати місця для проведення їхнього пікніка і нагадати час їхньої зустрічі, зазначивши в кінці:
"Чарлі, придурку, попробуй тільки проспати! Тобі не жити, якщо це станеться! І випивки багато не не бери.
Р.S. Ваш щирий і відданий друг Едвард".
Так... це є! Залишилося тільки все підготувати до часу їхньої домовленості. Але, поки Евдрад думав про це все, то водій вже вкотре гукав його зі словами:
- Пане, ми приїхали! Агов, ви чуєте мене?
- Ох, так, пробачте, я задумався.
Водій лише косо поглянув на Едварда і назвав ціну. Едварда спочатку це обурило, через що він мовчки закричав: "Нічого собі! Оце здирає грошей з людей!".
Але, оскільки настрій у нього був чудовий, він закрив на це очі і заспокоївся. Заплативши таксисту, він спустився по сходах вниз до пляжу. І, як він очікував, вид був неймовірний. Едвард вдихнув на повні легені легенький бриз морського вітерцю. Вуха милував ніжний та спокійний шум моря, серце готове було ось-ось вискочити із грудей. Йому ніколи не було так добре, так чудово... Переступивши останню сходинку і зробивши один крок по теплому піску, він сказав:
- Дивно... Раніше я був готовий отримати опік, а тепер отримую приємне тепло.
Тоді Едвард поглянув перед себе... Його очі розширилися від подиву та здивування, немов у маленької дитини, яка вперше у своєму житті побачила море. Кінця цього дивовижного місця навіть видно не було... Небо було вкрито пухнастими хмаринками, пофарбованими у чисто яскравий голубий колір. Настільки яскравий, що засліплювало очі.
Едвард присів на пісок і поглянув вперед, поставивши продукти та речі біля себе. Його очі вдивлялися у далечінь моря, ніби хотіли побачити, а що ж там всередині? Від самого початку Едвард прагнув отримати нові відчуття та спогади з цим місцем, але, на жаль, не зміг... Натомість він почав згадувавити минуле. Він згадав, як він був тут з Ніколь. Тільки удвох. Найкращі і найяскравіші спогади його життя.
Він згадував теплий вечір, нічне небо, бажаний місяць; як хвилі легенько погойдувалися, як сиділи вони тільки удвох і їхні оченята споглядали на зорі. Обидва вони, замріяні і одурманені вином, загадували бажання. І ввесь світ розчинявся десь там, за рамками реальності. Це був їхній власний маленький і світлий світ. Вони сиділи на холодному піску, пригорнувшись одне одного. Її ніжні пасма падали на його міцні плечі. Її усмішка ощасливлювала його. Вона дивилася у його щирі очі і раділа своєму життю, бажаючи, щоб так тривало вічно. Їм було так добре... Едварда і Ніколь гріло дешеве вино. Ніч була безмежною і пустою, але їх це веселило. Едвард, підхопивши Ніколь за руку, закликав у вечірній танок. Вони танцювали і веселились, а ніч здавалася вічною...
Але зараз він відчуває тільки внутрішній холод і морок. Хай там як, а ці спогади він збереже глибоко в своєму серці. І навіть, якщо її вже більше немає, він буде пам'ятати ту, яка подарувала йому життя. І ту, яка показала, що світ може мати не тільки чорні - білі фарби.
- Дякую тобі, Ніколь, за все. Я люблю тебе, - проговорив він у море, дивлячись на своє відображення. А море, ніби почувши смутні слова болючої душі, заспокоювали його своєю ніжною мелодією хвиль.
Евдрад збирався підніматися і йти до будиночку, щоб розкласти свої продукти, але гучний голос Чарлі відволік його.
- Друже мій! Я тут, зверху, ти бачиш мене?
Едвард поглянув догори і побачив Чарлі, який сильно розмахував пакетами, а позаду нього йшли Джулія та Річард.
- Бачу я! - гукнув у відповідь Евдрад.
А Річард підхопив їхню розмову.
- Гей, обидва придурки! Заткніться нарешті!
А Джулія, яка мовчала ввесь цей час, тихенько усміхалася. Коли компанія спустилися донизу до Едварда, всі його привітали, окрім Чарлі. Той навпаки замість привітання та обіймів, вдарив його в потилицю.
- За що?
- За слово "придурок" і за те, що "не купляй багато випивки", і бла-бла, - говорив Чарлі, перекривляючи слова Едварда.
- Не смішно.
- Навіть дуже!
- Ах ти! Ану йди сюди! Я тебе зараз поб'ю до напівсмерті, - І в пориві емоцій Евдрад кинуся на втіки за Чарлі.
- Допоможіть! Гвалтують!
Тим часом Джулія і Річард стояли позаду них і думали, як вони можуть спілкуватися з такими ідіотами, але, глянувши на одне одного, лише розсміялися.
  Можливо, Евдрад ніколи не забуде свою біль. Можливо, його шрами будуть нагадувати про події, які б хотілося забути назавжди, але зараз він біжить босими ногами по піску навздогін за Чарлі, хвилі торкаються їхніх ніжок, а Джулія з Річардом усміхаються.
Їм всім зараз дуже весело і в кожного із них у душі вирує довготривалий спокій та радість, які ось-ось вибухнуть, неначе фонтан сильних почуттів. Едвард знайшов тих людей, з якими  зараз по-справжньому щасливий.

                (The End)┊{{🎻}} . ∙ .°

Ось таке завершення цієї ексклюзивної частини^^
Сподіваюся, що вам сподобалось)