(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°

Частина 22

(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°
Частина 22

------------------------------------------------------------------
***
Якщо постійно дивитися вниз, то ніколи не побачиш красу, що оточує зверху, тим самим, ніколи бачачи, яких можливостей можеш осягнути.
***
------------------------------------------------------------------
Едвард із Джулією йшли дорогою, що вела до знайомого вже їм місця - бару. Декілька хвилин тому Джулія написала Річарду та спитала, де він з Чарлі зараз перебувають; той написав, що вони недалеко біля парку, і також їх шукають. Тим часом Едвард запропонував зустрітися у центрі міста, як і завжди, а ті погодилися. Джулія відклала телефон поглянувши на Едварда.
- Чому ти не подзвонив до Чарлі?
Едвард ніяково відвернув голову, намагаючись не дивитися на її докірливий погляд. Він не міг відповісти на це запитання...
- Неважливо. Та й до того ж ви з Річардом, ніби, як напарники.
Джулія зітхнула.
- Та все ж чому ти не подзвонив до свого напарника? - її погляд буквально зазирав у його душу.
- Не можу відповісти на твоє питання, - сухо відповів Едвард.
- Чому? - Джулія повторила знову.
- Тобі пластинка заїла? - вигнувши одну брову, запитав він.
- Ні, просто між вами щось відбувається.
- Тебе це не стосується, - холодно промовив Едвард.
Джулія замовкла. Вона вперше бачила його таким... таким стороннім та байдужим.
- Гаразд... То, що - в бар? - вона плавно змінила тему розмови.
- Так.
На цьому їхня розмова завершилася. Не було вже про що розмовляти. Та й Едвард не старався. Ні, не так - він навіть не бажав продовжувати вести цей діалог із нею, бо все б закінчилося цими надокучливими запитаннями та його безперервними зітханнями. Йому було більше до вподоби йти мовчки, та й Джулія видно також була не проти цього, якщо мовчить разом із ним за компанією. Їхня гра у мовчанку продовжувалася доти, поки вони не опинилися біля входу до бару. І тут ні з того ні з сього Джулія заговорила.
- Мені потрібно відійти.
Едвард здивувався.
- Чого це так раптом?
- У нас є новини, - продовжила вона, - з якими ми повинні поділитися. Думаю, що вони також захочуть нам щось сказати: те, що ми не знаємо. Принаймні таке в мене детективне відчуття. Якщо все це виявиться корисним, то потрібно скласти детальний план подальших дій, а для цього мені потрібні мій планшет і деякі папери із кабінету, тому я піду, а ти дочекайся тих двох.
- Як скажеш, - монотонно відповів Едвард, зайшовши до бару.
Зайшовши в приміщення, в ніздрі одразу вдарив знайомий йому запах алкоголю та дим від сигарет. Відвідувачів не було, але це й не дивно - це місце не дуже популярне. Мабуть, усе це через розташування у тихій місцевості. Палив цигарки бармен, що мав довготривалу перерву через відсутність клієнтів. Оскільки наповнити душі відвідувачів гарячими відчуттями алкоголю він не міг, то наповнював себе і заклад нікотином. Едвард спустився по сходах легенько кивнувши бармену. Той без зайвих запитань налив улюблений напій Едварда - його фірмовий віскі із льодом. Чоловік мовчки кивнув, відпивши ковток, і також поклав свій музичний інструмент біля себе. Він таки не зрозумів чому прихопив це зі собою, але взяв поспіхом, на випадок, якщо пригодиться. Скрипка пригодиться? Наврядчи... У дорозі це лише зайвий тягар. До того ж він забув, що тепер грає тільки для себе, і тільки у самотності, але чомусь в одну прекрасну мить на даху лікарні йому раптом закортіло зіграти для неї, для Джулії, але, чому? Він не знав...
Едвард усміхнувся помахавши заперечно головою. Все це видавалося йому таким безглуздим. Він похитивув скланку в руках у різні боки, як до того часу і свою голову, проте робив він це обережно, аби нічого не пролити (не пролити гроші), тим самим намагаючись ні про що не думати. Едвард бажав злитися воєдино із тишею цього приміщення, оскільки атмосфера для нього вважалася містичною. Хоча він і не міг цього пояснити, та його постійно сюди притягувало, як магнітом.