(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°

Частина 4

(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°
Частина 4
------------------------------------------------------------------
***
Я не знав, що робив...
Та якби ви мене спитали, що я оберу
Я відповів би - смерть.

***
------------------------------------------------------------------
Чарлі підійшов до Едварда, взяв його на руки і відніс на ліжко. Потім зателефонував до швидкої.
- Добрий день! Чим можу допомогти? - ввічливо спитали по той бік телефону.
- Приїжджайте якнайскоріше - тут людині погано. Мабуть, передозування... - ледь чутно вимовив Чарлі.
- Який жах! - схвильовано відповіли по той бік телефону і різко поклали слухавку.
Чарлі підійшов до нього:
- Чуєш, Едварде, тобі зараз допоможуть... Тільки прошу, не залишай мене...
-------
Медична допомога приїхала зовсім швидко. Едварда відвезли до палати і розпочали проводження процедур.
Все, як в звичному тепмі: кімната, крапельниця, препарати. Коротко кажучи: всі можливі способи, щоб врятувати його.
Чарлі стояв там і дивився на це - як пара лікарів намагалися врятувати його друга.
Всі такі схвильовані і заклопотані, а Чарлі... нічим зарадити не міг. Ще й другом називається.
А з другого боку не розумів, чому він так себе картає? Адже це ж не його провина. Тоді чому? Проте відповісти не міг...
Вже через деякий час Едвард отямився і Чарлі, дізнавшись про це, одразу прибіг до нього.
- Як ти себе почуваєш, друже? - поцікавився той.
- На жаль, усе ще живий... - відповів Едвард і поглянув у вікно.
- Не говорити так. Тобі вже краще, а це вже добре.
- Тільки поглянь, - Чарлі подивився туди, куди й Едвард. - Бачиш - он там, на небі, летять двоє білих і таких прекрасних голубів - це ми з Ніколь! - він усміхнувся. - Але... Ти мене врятував... І тепер я не зможу бути з нею...
- Тобто, ти звинувачуєш мене в тому, що зараз живий?
- Так...
- Ти вже зовсім!? Ніколь мертва, Едварде! Та зрозумій ти нарешті, що її більше не повернути!
- Але чому... - перебив його Едвард. - Чому я бачив її? Чув? Я танцював з нею, ми були такі щасливі...
- Скільки ж ти викурив, друже... Це просто галюцинації. Ось і все.
- Мабуть, ти маєш рацію, пробач... Пробач за те, що я - твоя велика проблема...
- Не говори так, - Чарлі підійшов до його ліжка. - Ти мій друг і я завжди буду поруч з тобою.
На цій ноті вони попрощалися.
Чарлі пішов, а Едвард залишився сам на сам зі своїми думками. Він залишився один у цій пустій лікарняній палаті, де нікого немає; де таке все смутне і паршиве.
Ці кольори не заспокоюють і не говорять тобі, що ти в безпеці, а навпаки - заставляють відчувати ще більший страх і тривогу, ніби ти поза межею цієї просторої кімнати.
"До речі, а, що таке смерть? - подумав подумки Едвард. - Мені на мить здалося, що я відчув чиїсь холодні руки на своєму обличчі: вони ніжно пестили мене по лиці і щось шептали. А що саме - згадати не можу."
Думки крутилися в голові Едварда, тому він вийшов із палати і спитав лікаря, коли його випишуть. Той відповів, що, якщо йому так добре, то нехай йде геть.
Едвард так і зробив: зібрав одяг та покинув свою палату, а потім ще й лікарню. Тоді подумки відмітив, що більше ніколи не повернеться сюди, хай йому грець!
Дорога додому звалася вічною: таке враження, наче вона вела кудись в інше місце. Але він все-таки дійшов, зняв взуття і кинув його в куточок своєї кімнати.
Дім, як дім - що тут сказати? Проте він побачив, що скрипка, яку він так любив, була розбита...
А друзки посипані білим порошком.
" Ніби тістечко з цукровою пудрою."
Ні, він не заплакав.
Ні, йому не було боляче.
Так, ця скрипка була цінною для нього, але це був подарунок від неї...
Цей інструмент нагадував йому про всі ті моменти, що вони пережили. А то тільки завдавало йому болі, а не радості... Тому він був навіть дуже радий, що вона розбита, проте варто купити нову, адже мзика була його єдиним сенсом життя; причиною його існування.
-------
Крамничка, де він купував усе для свого інструменту, розташована недалеко від того бару, де вони з Чарлі частенько зависали.
Він перетнув вулицю і зайшов до невеличкої хатинки.
Дзвіночки задзеленчали, що сповістили про ще одного покупця.
- Добрий день! - привітався Едвард.
- Добрий, - відповів продавець. - Чого бажаєте?
- Сер, будьте такі ласкаві - продайте мені найкращу скрипку, яка в вас тільки є!
- Ну, що ж, - мовив продавець. - Є в нас така.
Після цього продавець потягнувся до однієї старої валізи і дістав її - скрипку, що повністю сподобалася Едварду: така новенька, темно-коричневого кольору, із блискучим смичком. У комплекті до неї ще йшов збірничок пісень.
- Можна мені спробувати на ній зіграти, сер?
- Якщо ви цього бажаєте - то так, будь ласка.
І він зіграв... настільки чисто і виважено, що продавець був неначе паралізований його музикою: слухав і не міг відірвати свого погляду. Атмосфера старих і нових музичних інструментів, старого й доволі юного хлопця, а серед них звучала королева музики - така ж юна, як і її молодий музикант.
Лунала заспокійлива мелодія душі. До речі, вона так і називалась: "Melody of the soul."
- Чудово зіграли хлопче, - мовив продавець. Як вас звуть?
- Едвард, сер.
- Той самий Едвард, який на пік своєї слави пішов зі сцени?!
- Ні, сер, я повернувся. - на його лиці зіграла хтива усмішка.
Зачинивши за собою двері крамниці, він знову усміхнувся. Не до себе, а до неї.
- Я знову стану за ширмою сцени і зіграю для тебе, Ніколь.
Вона засміялася.
- Тільки не тікай знову. Ти ж знаєш, я завжди з тобою, - Вона обхопила його обома руками за талію. - Я знаю, що ти зможеш, любий. - І розчинилася подібна туману.