(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°

Частина 18

(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°
Частина 18

------------------------------------------------------------------
***
Будучи в лікарні, я зрозумів, що тут грає мелодія смерті з ледь вловимою ноткою смутку.
***
------------------------------------------------------------------
Талер йшов наперед, ведучи чотирьох товаришів по темних стінах лікарні. Едвард ішов позаду інших, роздивляючи незнайому для нього частину приміщення, і водночас, відчуваючи допитливі погляди лікарів, які саме розпочинали свою трапезу за столом. Мабуть, думали, що за дивна компанія зібралася позаду Талера, і хто ці незнайомці. Адже, це був не стіл реєстрації для лікарського прийому, чи місце для відвідування хворих.
Джулія і Чарлі йшли позаду Річарда, обидва вони відчували тривогу: ці моторошні стіни, куди майже не потрапляло світло, сторожка тиша лякали їх обох, а Річарду було на все це байдужісінько: він просто йшов на рівні з Талером, пронизуючи його своїм поглядом.
- Чому ви мене так розглядаєте, друже? - запитав Талер, помітивши чужий погляд на собі.
- Я вам не друг, панове, а просто знайомий, - фиркнув Річард. - Мені просто сподобався ваш бренд.
- Мій одяг? - Талер уважно поглянув на свою кофту каштанового кольору.
- Саме так, лікарю, - усміхнувся Річард і пішов наперед, більше незважаючи на нього, а Талер лише здивовано покліпав очима. Едвард, помітивши цю картину, перегнав інших і підійшов до Талера, поступово починаючи з ним розмову.
- Я так бачу, що Річард вас образив?
- Та ні, все гаразд, друже.
Око по-зрадницькі сіпнулося.
- Щось не так, друже? - ніби на плівці мовив Талер.
- Прошу, звіть мене по імені, - ввічливо відповів Едвард.
- Гаразд, Едварде.
На цьому їхня розмова закінчилася... Майже всю дорогу до кабінету вони пройшли мовчки. Опісля вони піднялися на наступний поверх, де виднілися лише одні білі двері, з яких майже по кусочках випадала штукатурка, хоча раніше, мабуть, ці двері мали окрасу перлиного відтінку. Зараз же, зовнішній бік несе по собі пригнічений настрій, а коли Талер підходив до них, щоб відкрити, було чути скрипіння, яке, скоріше за все, нагадувало чийсь вимучений стогін.
- Правда ж, кабінет у мене не найкращий? - ніяково запитав Талер, усміхнувшись. - Але, ласкаво прошу, - сказав він, запрошуючи їх жестом до свого кабінету.
Коли всі четверо зайшли за ним, вони були вражені, наскільки це місце занедбане і який у нього був убогий стан. Кабінет нагадував маленьку комірчину, де хаотично були розташовані меблі та розкладені папки з документами. Майже всю територію займали величезні шафи, закриваючи і так зовсім мініатюрне вікно. У центрі того місця був розташований стіл, а на тому столі стояли стоси нерозібраних паперів, пуста чашка з-під кави і стаканчик із канцелярським набором. Біля окраїни того столу стояла табличка з іменем лікаря, а біля неї - ключі, які Талер щойно поклав, і присів за стіл.
- Скажіть, лікарю, - поцікався Едвард,- Ви найкращий хірург у цій лікарні?
- Не найкращий, проте не найгірший, Евдраде, - відповів Талер.
- Он як, - сказав Едвард, подумки думаючи, що тут його зневажають.
- Ну, що ж, ходімо ближче до справи, - всі зосередилися на Талерові. - Про що ви хотіли поговорити зі мною? - нарешті Талер запитав саме те, що їм було потрібно.
Джулія якраз хотіла перша розпочати розмову, але Едвард зупинив її, стиснувши міцніше руку, ніби вклав у той захват усі свої сили. Джулія лише здивовано поглянула на нього, а він мовчки вказав на те, що нехай розмову розпочне хтось інший, а цей інший, як не дивно, був Річард. Він із притаманним виразом обличчя, у якому не читалося нічого, окрім байдужості, поставив питання, усе ближче підходячи до Талера.
- Скажіть, пане лікарю, ви ж хірург?
- А ви сумніваєтеся? - з певною образою відповів Талер (видно, що це його трохи уразило).
- Та ніскільки, пане. Тоді вам відома дівчина, яка була доставлена сюди зовсім недавно, і яка, певна річ, померла?
- Певна річ? Що ви маєте на увазі?
Річард відчув, ніби щось усередині закололо, адже тут він трохи промахнувся. Зараз не час розказувати справжню мету їхнього візиту, а тим більше не говорити, хто вони такі насправді. Отож, Річард просто перевів тему, зазначивши:
- Та ні, нічого такого, пане, це в мене звичка така. Я мав на увазі, яка згодом померла. Ну, то що? Вам щось відомо?
Талер занурив голову вниз, а потім на хвильку задумався. Хотів уже бува відповісти, але не розумів, для чого це їм, тому вирішив, що довідається про це сам.
- А навіщо вам це? Який стосунок ви маєте до тієї дівчини?
Тоді Едвард відпустив руку Джулії, адже тепер хід за нею. Відчувши на собі полегшення, Джулія дістала із піджака візитівку, але не представила себе як криміналістка, а лише як її асистентка.
- Мене звати Джулія, сер. Я розслідую цю справу і нам потрібно поставити вам декілька запитань. Талер спочатку поглянув на картку, що дівчина тримала обома руками, трохи нахилившись, а тоді вже поглянув на неї.
- Так, знаю, - бовкнув Талер. - Вона була моєю пацієнткою, яку я мав оперувати, але, як бачите, безуспішно. Вона померла.
- Без вас знаємо, пане, - відповів Річард. - Але нам не це потрібно знати, лікарю.
- А тоді що? - у його голосі відчувалося невимушене роздратування.
- Ми знайшли адресу, - продовжила Джулія, - де зазначається ваша з нею зустріч.
Джулія облизала губи, проговоривши вулицю, і продовжила:
- Вам це знайоме?
- Так, - не заперечував Талер. - Ми мали з нею зустрітися в парку, щоб обговорити деталі операцій.
У кабінеті залунав грубий чоловічий голос. Усі поглянули до частини того місця, звідки долинав той дзвінкий звук. Це був Едвард - він сміявся, піднявши голову догори, із заплющеними очима, а тоді різко поглянув у бік Талера вже не з радістю, а повною відразою.
- Вам навчитися би брехати, лікарю, - промовив Евдрад, а тоді швидким рухом підійшов до нього, вхопивши за його "брендову річ", яку раніше зазначив Річард.
- Я не для цього сюди прийшов - не заради цих дурнуватих балачок. Операцію потрібно обговорювати в парку? Не знав... Я думав, що в стінах лікарні, але нехай, лікарю, нехай, але... - Едвард на мить приховав дихання, а потім зірвався на крик. - То якого клятого вона пішла до покинутого будинку!?
- Ви про що...? - Талеровий погляд вмить став твердішим. - Ми справді домовлялися зустрітися там, а не деінде.
- Тоді, - знову підхопила Джулія, - що ви скажете на це? - Вона мовчки дістала візитівку, а Талер знову поглянув на неї, побачивши своє ім'я.
- Я вас прошу, - на обличчі знову з'явилася його неприємна, але самовпевнена усмішка, від одного погляду на яку, Едварду лише сильніше закортіло йому набити пику. - цю візитівку я давав їй вже дуже давно, а, що вона робила в тому будинку, я й гадки немаю. До того ж, ми справді там зустрілися, але, на жаль, ви в неї це вже не запитаєте... Вона мертва!
В Едварда ледь чутно заскрипіли зуби від злості та неприємний осад знову осів на дні його душі.
Перша думка, яку він згадав ще в барі, виявилася таки очевидною - они справді могли зустрітися незадовго до її смерті. Крім того, він не побачив брехні в словах Талера. Відповідь, яку він дав, була такою ж самовпевненою, як і він сам. Але, чому візитку знайшла саме там Джулія? Це вони наврядчи дізнаються... Можливо, вона відійшла туди, можливо, просто оминала її, загубивши ту картку, а, можливо, і ні...
- Тоді скажіть, як картка опинилася в покинутому будинку? - на цей раз поцікавився Річард.
- Я вже відповів, що гадки не маю! Скільки можна...
- Скільки завгодно, - мовив Едвард, а тоді, зібравши всі свої почуття, що відчував у даний момент, вклав їх у потік крові, яка безтурботно текла в його жилах, у його венах, у кулаці, що він направив прямісінько на Талера. Він вклав абсолютно все, що хотів виговорити цьому покидьку, але, замість слів, що нактпіли, він використав один-єдиний удар. Було чути, як хтось із тяжким ударом упав на тверду підлогу.
Чарлі з Річардом перекинулись поглядами, а Джулія зовсім принишкла. Талер помалу витирав струмінь крові, який вже ввібрався у білий халат.
У кабінеті запала тиша: ніхто і слова не сказав - лише Едвард мовчки вийшов із кабінету, а за ним - всі інші. Річард же наостанок, перед виходом, поглянув на Талера і, ніби отримував задоволення від того, яку картину бачив перед собою. І, на звичній для нього байдужості, враз виникла щира усмішка.
- Ви це заслужили, пане лікарю, - із насмішкою та грайливістю промовив Річард, а тоді зник за пошарпаними дверима.
Після того, як четвірка вийшла з кабінету, першим заговорив Чарлі.
- Гей, друже, що це на тебе найшло!? А, якби ти вбив його!?
- Ну, то й що!? - гаркнув Едвард, а потім поглянув у бік друзів, - Я вбив би його, якби на те моя воля!
Перший раз Чарлі побачив його таким... Це був справжній гнів Едварда, який пульсував у повітрі, а в його карих очах читався відблиск невдоволення, який буквально спалював своїм поглядом оточуючих.
- Слухай, Едварде, я також можу дивитися таким поглядом, - Річард підійшов у наступ до Едварда. - І? Що ти робитимеш далі? Ну ж бо, кажи вже!
- Не знаю я! - прокричав він дивлячись вниз. - Не знаю... Прошу, залиште мене одного, я хочу побути на самоті.
І з цими словами він забрав весь свій гнів заховавши його глибоко під душею. Ішов тільки вперед темними коридорами лікарні, помітно доходячи до аварійного виходу на дах. Джулія хотіла зупинити його, заспокоїти, але Чарлі затримав її, похитавши головою, що зараз йому справді потрібно побути наодинці.
- Тоді пропоную піти на вулицю і почекати на нього там.
- Слушна думка, Річарде, ходімо.
--------------------------------
На вулиці майже підходив кінець заходу сонця. Жовто-оранжеві відтінки помітно огортали територію лікарні та всіх інших будинків, що кидалися у напіввологий погляд Едварда. Сильні проміння сонця засліплювали очі.
Він присів на край даху, схрестивши руки на ногах, та опустивши голову донизу. Тепер його погляд бачив тільки залізну оббивку краю, по якому капали перші краплини Едвардових сліз. Він просто мовчки плакав, дивлячись у нікуди і лише тихим шепітом промовив:
"Ніколь... "