(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°

Частина 11

(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°
Частина 11

------------------------------------------------------------------
***
Що таке любов? Я відповім - це нерозкрите питання. Кожний з нас бачить її особливі барви; кожний з нас відчуває її солодко-гіркуватий смак на кінчику свого язика.

***
------------------------------------------------------------------
Ранок був неприємний: Едвард прокинувся на підлозі біля балкону. Мало того, вікно було відчиненим, тому, мабуть, він скоро занедужає. Голова страшенно боліла, особливо у скронях по обидві сторони. Тіло його не слухалося, а сам він відчував внутрішню пустоту.
Коли Едвард підвівся, його ноги самі понеслися у ванну кімнату для того, щоб прийняти ранковий і холодний душ, адже це все, що йому зараз хотілося.
Та зовсім скоро біля дзеркала він побачив, який жалюгідний вигляд він має насправді: лице опухле, очі були червоними від сліз і сильно пекли через потріскані судини. Та що там - його вигляд говорив сам за себе: йому потрібна невідкладна допомога, але він лише усміхнувся своєму відображенню в дзеркалі і почав приймати душ.
Холодна струмінь води текла по його тілу, вкритому шрамами. Рани, які ще не зовсім загоїлись, почали трохи докучати своєму господарю, нагадуючи, що час їх давно обробити і покрити шарами бинту.
Проте Едвард нічого не відчував: ні болю, ні тривоги - абсолютно нічого. Він досі не міг повірити в те, що з кожним разом наступає на ті ж самі граблі: коли чує її ім'я, коли бачить когось, хто так схожий на неї, він страждає. Відчуває ту біль, яка не дає йому спокійно дихати, яка повністю і без зайвого дискомфорту заповнює його розум, не залишаючи нічого. Тільки, мабуть, маленький осад...
Після прийнятого бадьорого душу він трохи заспокоївся. Опісля Едвард почав займатися приготуванням ароматної кави без цукру - все, як він любить.
Тоді він відкрив дверці свого балкону, запалив сигарету і просто почав насолоджуватися ранком. Небо принесло зі собою рожеві барви і трохи фіалкового кольору - це заспокоювало.
Але довго спокій не тривав - минулі події знову почали про себе нагадувати. "Я такий ідіот, - він взявся за голову. - Розсердився на Чарлі, образив Джулію, а вона лише хотіла мені допомогти. Я обов'язково маю вибачитися перед ними і тоді все буде гаразд".
Довго на балконі він не стояв: холод мовчки підказав доторком до тіла про свою присутність, тому Едвард, докуривши сигарету, пішов звідти.
За миттям чашки від кави він почав думати про те, що він також має стати учасником цього розслідування. До Чарлі він не подзвонить, адже в такій годині він ще спить, а з Джулією він ніяк не міг зв'язатися, оскільки її контактного номеру у нього не було, тому Едвард вирішив, що для початку сам щось дізнається.
І перше, що йому спало на думку - так це те, що він може розпочати саме з лікарні. Звісно, що він може там знайти? Рік вже пройшов з того часу, коли її не стало... Палата, де лежала Ніколь давно зайнята іншим хворим. Ба навіть якщо й ні, то саме зараз розташована в ідеальній чистоті і порядку. Але щось йому підказувало туди піти, ніби Едвард щось відчував...
Тому, не довго думаючи, він одягнув своє кремове пальто і вийшов на вулицю, взявши зі собою лише сигарети.
---------------
На вулиці було прохолодно. Годинник на руці під пальтом Едварда показував лише сьому годину ранку, але хлопець був дуже цьому радий. Зазвичай лікарня розпочинала свою роботу о дев'ятій годині, але відчиняла свої двері о сьомій. Людей там буде небагато і стоятиме лише хтось один на столі реєстрації, тому його пропустять без зайвих питань, мабуть, через те, що о такій годині всім байдуже, хто куди ходить.
Отож, Едвард почав підніматися по східцям лікарні, потім підійшов до реєстрації і все, як він обдумав раніше, так і було. Біля столу стояла молоденька дівчина. Вона якраз наводила там порядок перед прийомом відвідувачів.
Едвард підійшов до неї і ласкавим голосом запитав.
- Я перепрошую, пані, - він усміхнувся. - Тут... - хотів він продовжити, але зупинився.
Ні, він, звісно, знав, що його й так пропустять, але потрібно було сказати бодай щось:
- Ну, точніше, не так давно тут лежала одна дівчина і я б хотів просто оглянути її палату. Може, вона щось забула.
- Ім'я цієї дівчини можете сказати? - запитала вона.
- Ніколь...
Вона поглянула на Едварда і почала переглядати папери, але з таким іменем за цей рік вона так і нікого не знайшла.
- А ви можете сказати, коли вона тут перебувала?
- Рік тому... - сказав він трохи тихіше, розуміючи, що його план з тріском провалився.
Дівчина знову почала переглядати папери, але тепер тільки за минулий рік.
- Так, тут була така, та це було давно. Її палата вже прибрана.
- Я розумію, але я ненадовго: десяти хвилин мені буде достатньо.
- Я також все розумію, але в нас певні правила, пане, - з ноткою роздратуванням мовила вона.
- Прошу... Я її втратив... Може, вона щось забула... Я би хотів мати якусь дрібничку, яка би нагадувала мені б про неї...
Дівчина завмерла.
- Її немає?
- Так...
- Але ж, постривайте, - на її лиці можна було прочитати легкий шок. - Якщо це так, то тут в списку її би не мало бути, але, можливо - це знову помилка лікарів, - сказала вона, проте невпевнено і продовжила: - Ну, що ж, я дозволю вам пройти, але у вас є тільки десять хвилин і не секунди більше.
- Дякую! - крикнув Едвард, будучи вже біля входу до палат.
Лікарня геть не змінилися... Ті самі білі коридори, звична для неї тиша, ті самі білі двері із зеленими номерками зверху, а де-не-де виднілися закриті тумбочки з медикаментами, які стояли збоку кожної палати. Коротше кажучи - тут все було, як і має бути.
Едвард йшов по пустому коридорі; йшов і розумів, що скоро знову відкриє двері, але вже не її палати. Пам'ять, як вода, почала випливати на поверхню і на білих стінах почали проявлятися перші краплі води.
Він згадував абсолютно все, що тут відбулося. Пам'ятав, як він так само йшов по коридору до операційної, а потім, коли його не допустили, він прихолився до стінки і тихенько чогось чекав, ніби судного дня. Просто стояв у медичному халаті і просто чекав.
Але, як виявилося пізніше, хороших новин не було. Лікар лише співчутливо сказав, що їй залишився тиждень. Він пам'ятає тодішнє її обличчя, чує звуки хірургічних приладів і кожна лінія, що показувала серцебиття Ніколь, підходила до кінця...
Він чув звуки крапельниці і цокання годинника. І на цьому все... Більше він нічого чути не міг. Все закінчилося так швидко, як і почалося...
Ну, ось він дійшов до її палати... Але потягнути дверну ручку на себе він так і не зміг - не наважувався. Едвард розумів, що час не вічний, тому з противним скрипом вже не нових дверей, відчинив їх.
Як він здивувався, коли побачив, що на ліжку хтось сидить - то був Чарлі.