(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°

Частина 10

(Меланхолійна скрипка)┊{{🎻}} . ∙ .°
Частина 10

------------------------------------------------------------------
***
Я відпустив її, звільнившись від кайданів, але забув про найменшу і найважливішу деталь - пам'ять, яку мені ніхто не стер.

***
------------------------------------------------------------------
Едвард стояв посеред кімнати, дивлячись прямо на стінку, де раніше були її двері. Де кожного ранку він прокидався з усмішкою на лиці і приносив туди каву, а вона, побачивши сонного, але щасливого Едварда, усміхалася у відповідь. Кожний ранок був наповнений чимось теплим і приємним, але зараз Едвард відчув тільки холод і слабку лихоманку.
У голові запаморочилося, в очах потемніло, як тільки він почав крок за кроком підходити до стінки... Ще трохи і він прикладе свої долоні до дверей, які були замуровані під шарами щільних шпалер. І буквально вже за кілька секунд він почне їх здирати з великою люттю та ненавистю, які вже майже заполонили його відчайдушну душу. З кожним відірваним куском шпалер вони завдавали йому нестерпного болю, ніби одразу били струмом його руку...
Він знав, що саме на нього там чекає, як тільки він туди зайде але... бажання дізнатися правду змушувала його прискорювати темп, тому крізь відірваних шматків почали виднітися оливкові двері. А, коли справу було завершено, він побіг за викруткою, щоб хоть якось зламати той старий і заіржавілий замок, оскільки ключів він позбувся ще... давно. Навіть не знає точно коли.
Отож, зовсім скоро він почув коротке клацання замка, після чого, піднявшись, він покрутив дверну ручку в різні сторони і двері відчинилися. І знову він відчував, як у його очах потемніло... Миттєво заплющивши очі, він напомацки почав робити маленькі кроки, щоб не дай Бог за щось зачепитися і зламати собі дещо. Проте довго так тривати не могло. Якщо він хотів бодай щось знайти, то мусив принаймі це робити з відкритими очима.
Відкривши очі, він побачив, що стоїть недалеко від її столу та ліжка. Всі меблі вже були вкриті порохами і тхнуло важкою пліснявою. Видно було, що тут ніхто давно не живе, та й її кімната була розташована під дахом будинку, тому, коли падав дощ, стіни вбирали у себе вологу, після чого виникав неприємний запах і утворювалася пліснява. Але, оскільки тут проживала Ніколь, вона з цим боролася, а зараз нікому вже цим зайнятися. І Едвард сам закривав цю кімнату під міцним і твердим замком, таким чином думаючи, що забуде її. Не надіявся, що йому випаде нагода сюди повернутися.
Едвард присів на край ліжка і почав ритися в її шухляді, надіючись знайти бодай якийсь записник чи зошит. Та що завгодно! Лиш би це виявилося корисним...
Але він так і нічого не знайшов. Там були лише її прикраси, одяг та всілякі дрібнички, зв'язані за доглядом шкіри і макіяжем. Тоді він почав нишпорити всюди: під ліжком, під столом, у шафі, проте нічого такого, що йому би могло знадобитися, не було.
Тепер із такими ось заявками не звернешся до поліції, а, якщо й підеш просто так до них з розмовою, то його приймуть за хворого і скажуть щось таке: "Мені його шкода... Смерть дорогої йому людини геть зламала цьому чоловікові життя". А потім відправлять тебе до психлікарні з повним співчуттям на обличчі, а через місяць-два взагалі забудуть про цю справу.
О, Боже! Ні! Його не влаштовує таке нікчемне завершення історії - він повинен дізнатися правду! Хоча... На мить він присів і подумав: "А, може, мати Ніколь збожеволіла від відчаю, що втратила свою єдину доньку?
Можливо, Ніколь і справді була хворою, але чудово це приховала від своєї матері і від нього? Можливо, таким чином вона не хотіла засмучувати рідних їй людей? І зараз він з повним абсурдом у голові намагається відкрити того, чого насправді немає?
Голова від таких думок болить... Але, якщо так подумати, скільки ж безглуздих питань крутилися в його голові?
Едвард зовсім впав у відчай. Він не розумів, що повинен робити, а точніше - не знав, що йому робити далі... Змінити життя? Знайти нову роботу? Захоплення?
Він заплутався.
Ну, що ж тут робити? Не штани протирати, чи не так? Час прийняти реальність такою, якою вона є, і змиритися з тим фактом, що її більше немає.
"Почну нове життя, а там вже побачимо", - подумав Едвард і зачинив за собою кімнату.
- Мабуть, - сказав він вже вголос сам до себе і продовжив: - Я приберу тут все завтра. Треба буде купити такі ж самі шпалери і залатати двері. Тоді я навічно зачиню цю жахливу сторінку свого життя.
Опісля чого він попрямував до кухні, щоб зварити собі міцної кави і запалити сигарету. Так він і зробив: спочатку увімкнув кавоварку, а тоді вже запалив сигарету і, без ніяких емоцій на обличчі, закурив. Зараз він, ніби відчув якесь полегшення. Едвард стояв біля вікна, дивлячись крізь нього на захмарне небо, палив сигарету і чекав миті, щоби приготувати собі каву.
Спокійне і звичайнісіньке життя. Проте тривав такий спокій зовсім недовго: коли Едвард саме запарював собі каву, задзвонив його телефон і в трубці було чути явно бадьорий голос:
- Гей, друже, як у тебе настрій? - пролунав голос Чарлі по той бік телефону. - Я тут солодкого купив. Зараз зайду до тебе. Та ще й не один... У мене тут так новина, що твоє волосся після цього стане дибки.
- Ну, ну, з нетерпінням на це чекаю, - відповів Едвард і поклав слухавку.
- Чорт! Я зовсім забув, що в Чарлі є ключ від моєї квартири! - накричав він на чашку кави. - Але, може, це не так вже й погано? Звісно, якщо згадати скільки разів Чарлі, завдяки тому, що мав ті кляті ключі рятував йому життя, бо той не раз намагався покінчити зі собою, а вірний товариш, ніби відчуваючи тривогу, завжди приходив йому на поміч і завжди бив в потилицю із словами: "Придурку ти, Едварде! Я тобі обіцяю - це востаннє, коли я тебе рятую! Більше мене не буде поруч, тобі ясно!?" Вираз тодішнього обличчя друга Едвард добре пам'ятав: він постійно закипав від злості, його брови були нахмурені, але, якщо на мить поглянути йому в очі, то одразу можна зрозуміти, скільки в них жалю і, як він переживає.
Від цього Едварду робилося паршиво - він не любив, коли на нього дивилася такими очима. Та попри загрози, які говорив йому Чарлі, він все одно до нього приходив.
- Справжнісінький ідіот: я ж тягну тебе на самісіньке дно, та ти все одно не відпускаєш мою руку, - майже допивши свою каву сказав він.
А ще Едварда трохи збентежило той факт, що Чарлі прийде не сам. Невже він щось-таки знайшов? Чи в нього з'явилася дівчина, яку він хоче з ним познайомити? Але... він нічого йому не сказав!? Якщо це справді так - він труп.
День вже майже підходив до кінця: похмуре небо змінилося на темряву, почали з'являтися перші зірочки і запалюватися перші вогники в місті. Едвард сидів на кухні й очікував Чарлі із невідомим йому гостем.
Й ось у двері хтось стукає: Едвард виходить з кухні і відчиняє їм. Спочатку заходить Чарлі, а після нього на поріг квартири вступає невідома для Едварда особа. Але, як тільки він поглянув, хто там ховається за спиною Чарлі, то одразу похитнувся назад, спершись правим ліктем об стіну.
- Ніколь... - ледь чутно прошепотів він. - Це справі ти? - його тремтчий голос зірвався на плач.
Тоді Чарлі зрозумів, у чому справа і з різкістю та переляком кинувся на Едварда.
- Не дивися! - крикнув він, закривши йому очі, а потім він звернувся до Джулії. - Бачиш дерев'яну тумбочку біля дивана? Там в першій шухляді мають бути його лікарства. Хутчіш принести їх!
Джулія так і зробила: швиденько забігла в кімнату, дістала лікарства з тумбочки і передала їх Чарлі. Той, у свою чергу, налив стакан води та силою змусив Едварда випити пігулки. Хлопець лише проковтнув їх і поринув у сон, мабуть, від шоку.
Джулія стояла біля Чарлі і не розуміла, що відбувається. Він тільки вперше побачив її. Чому така реакція? З нею було щось не так? І тоді вона поглянула на Чарлі. Він, ніби прочитавши її думки, почав розмову.
- Ти на неї схожа... - мовив Чарлі, зовсім на неї не дивлячись.
- На кого? - перепитала Джулія.
- На ту, котру він любив понад усе. Я вже розповідав тобі раніше, що він тяжко пережив смерть своєї коханої, - він зробив паузу.
Джулія мовчала, тому Чарлі продовжив далі.
- Це була Ніколь. І ви дуже схожі: таке ж чорне волосся, карі очі. Тому, коли він побачив тебе, не дивно, що в нього виникла така реакція. Ви занадто подібні, ніби дві краплі води.
На цьому Чарлі завершив свою розмову і відніс Едварда на ліжко. Той продовжував лежати, а його друг-рятівник почав себе картати: "Як я міг цього раніше не помітити? Коли зустрів її вперше, мав би це побачити, але ж не побачив. Мабуть, тому, що Ніколь я бачив лише раз, а він бачив її постійно. І постійно до дрібниць".
Згодом Едвард прокинувся і знову поглянув на неї. Йому здавалося, що це сон... Що це та сама галюцинація, яка виникла в нього після вживання наркотиків, але ж ні. Біля Чарлі хтось-таки стояв... Едвард різко піднявся з ліжка і доторкнувся її підборіддя.
- Ти... Що це ти робиш!? - з холодним виразом обличчя відповіла Джулія.
- Ні, ти не вона, - відпустив її Едвард. - У неї погляд м'якший, а в тебе, немов із каменю. Такі холодні і пусті...
Потім Едвард вже звернувся до Чарлі.
- Міг би попередити, що той хто з тобою прийде - буде саме дівчина.
- Так, вибач. Послухай, Едварде... - хотів сказати Чарлі, але його увагу привернули роздерті шпалери, із-за яких виднілися двері. - Знову?
Едвард промовчав.
- Ще раз послухай, друже, - він поглянув йому прямісінько у вічі. - Ти сказав, що відпустив її, але спогади так просто не забудеш. Я маю рацію, Едварде?
- Саме так, друже, ти маєш рацію!
Він поглянув на неї.
- Як звати? - поцікавився він.
- Джулія.
- Приємно познайомитися, - він усміхнувся. - А моє ім'я тобі вже відомо. Так... чому прийшли?
- Ти не повіриш, друже, що я зараз тобі розповім! - із певним захопленням мовив Чарлі. - Твій випадок з Ніколь - не єдиний!
- Було ще три, - взяла на себе розмову Джулія. - За цей тиждень до мене іще звернулися...
- Так, стоп! - Едвард перебив їх обох. - Джулія, так? Ким ти є для Чарлі? І хто ти взагалі така?
- Як грубо! - з ноткою розчарування відповіла вона. - З Чарлі ми зустрілися абсолютно випадково. Я працюю у кадрах криміналістики і дуже давно. Дивно, що ти нічого про мене не знаєш.
- Я таким не цікавився до сьогодні. Жив тихим і мирним життям, допоки не стався той випадок.
- Так, досить! Повернемося до справи, - вона продовжила. - Загалом, всі родичі кажуть, що їм раптово стає погано і вони відправляють їх до лікарні, а там, після операційної, вони помирають.
- Так само було з Ніколь... - очі Едварда наповнилася порожнечею. - Я намагався щось знайти в її кімнаті, але марно. Вирішив здатися. Може, це просто збіг обставин? - він поглянув на Джулію.
- Я б так не сказала... Але зараз я нічого більше сказати не можу.
- Ну, тоді тобі треба було врахувати родичів загиблих, - відказав Едвард з роздратуванням. - Боже, який з тебе коп чи детектив? Якщо в такому елементарному не тямиш!
- Ей, Едвард, що це на тебе найшло? - нарешті втрутився у розмову Чарлі.
- Я здався! Все, ясно вам!? У цьому немає сенсу... Залиште мене в спокої.
Чарлі взяв Джулію за руку, натякаючи, що їм справді потрібно піти.
У коридорі, біля дверей, він сказав, що Едвард зараз не в гуморі, тому їм краще забиратись звідси, а потім він сам з ним поговорить і все владнає.
Двері із сильним стуком зачинилися, сповіщаючи, що слід Джулії і Чарлі покинув особистий простір Едварда.
У квартирі настала тиша. Чути було лише клацання годинника, що висів на стіні. Едвард, підвівшись з ліжка, почав підходити до балкону.
- Скільки ж я терпітиму цю біль? Я так хочу, аби хоч хтось стер мені пам'ять, щоби більше ніколи не пам'ятав тебе... Але я все-таки їїпродовжую згадувати. Згадувати кожну мить. Нашу мить...
Він присів на підлогу, схопився за живіт, при цьому притримаючи однієї рукою світ рот, і гірко заплакав.